Читати книгу - "Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців, Оксана Мороз"

ніж тепер.

Це були останні роки Нації розумних. Нації з міцним імунітетом і мінімальною кількістю інформаційних вірусів — їх просто не було кому продукувати. Старій ідеології і машині з виробництва таких вірусів настав кінець. Нову ще й не починали будувати — це був період руйнування старого. Звісно, без дезінформації і маніпуляції не обходилося, та це були епізодичні інтервенції. З огляду на міцний інформаційний імунітет, вони не завдавали значної шкоди.

Усе погане ще попереду, а на той час усі піддалися ейфорії. Мабуть, єдина складова живильного середовища для інформаційних вірусів, яка родом з тих років (хоча насправді вона формувалася десятиліттями), — це травма поколінь.

Так уже склалося, що ми — діти і внуки покалічених поколінь.

Так уже склалося, що ми — діти і внуки покалічених поколінь. Якщо зовсім спростити, то наша психіка є продуктом не так нашого життя і дій, як життя наших предків. Найбільший відбиток на неї накладають найближчі два покоління — тато, мама, бабусі й дідусі. Ланцюжок простий: їх калічить життя, вони в процесі виховання калічать нас.

Ми несемо на собі тягар Голодомору, розкуркулення, червоного терору, тоталітарного побуту, аварії на ЧАЕС — і це лише найкричущіші приклади. А додайте до цього особисті трагедії, яких на просторах країни були мільйони…

РЕМАРКА

Механізм передачі травми від покоління до покоління влучно описав у вірші* відомий психолог Дмитро Шноль.

Те, що ми недомололи,

Вже залишимо синам:

Несвідомі наші ролі,

Клапті страху по кутках.

Нам полишив вік гуртовий

Сіль сирітства на губі,

Запах ясельний — перловий,

Окрик нянечки в дворі.

В час замовчувань дорослих

Грудка в горлі враз зроста,

А для кого всі ті сльози —

Жоден з нас про те не знав.

І шкода було, насправді, —

В шостий рік свого життя, —

Маму, Сашу, тьотю Надю,

Виховательок з садка.

І казенна смерть ходила

За прилавками крамниць,

Невидимкою бродила

Між чужих і рідних лиць.

Це повітря ми всотали

З сурогатом молока,

По півдня в футбол ганяли,

Щоб ніхто не запитав,

Не допитувавсь про дике,

Про гірке і про щемне,

І повсюдно тут розлите,

І невидиме таке.

І від спадщини такої

Вже нікуди не втекти,

І щоденно серце коле

Від роботи й марноти.

Та, можливо, наші внуки

Пересилять ту печаль,

Що тремтить у кожнім звуку

І щоночі підступа.

*Переклад з російської Євгена Плясецького. — Прим. випуск. ред.

Детальніше про те, як працює травма поколінь, можна дові­датися з матеріалів Людмили Петрановської.

Чи пропрацьовані ці катастрофи? Ні. А як вони могли бути пропрацьовані? Не до них було, хоч би з голоду не вмерти. Звісно, були винятки. Деякі сім’ї жили в порівняному або великому достатку, але їх було вкрай мало й вони не мали істотного впливу на ситуацію в країні загалом.

Ми — покоління, на яке нашарувалися проблеми минулого, що істотно впливає і на наше сьогодення.

Ми — покоління, на яке нашарувалися проблеми минулого, що істотно впливає і на наше сьогодення. Ці травми модифікували наші гени, наше виховання, сприйняття світу й інформації. Найпростішою ілюстрацією існування травми поколінь є те, що ми:

— доїдаємо все до останньої крихти;

— не можемо і години просидіти без діла;

— хочемо, щоб у нас було тільки найкраще, і досягаємо цього за будь-яку ціну;

— відчуваємо провину перед батьками, що не приділяємо їм достатньо часу.

Усе це також наклало важливий відбиток на нашу психіку і сформувало призму, крізь яку ми сприймаємо інформацію. Розірвати зачароване коло можна, тільки змінюючи себе — психо­аналізом або іншими дієвими психологічними практиками. Тим, що перетрусить нашу проблематику й очистить від неї нас самих, а отже, і наші наступні покоління. Звісно, нашим батькам, як і їхнім батькам, було не до цього. Ось і передавалася «травма» від покоління до покоління, накопичуючись.

РЕМАРКА

Тривалий час визнавати, а тим паче говорити про психологічні проблеми було непристойно — на людині одразу ставили тавро «псих». А найліпшою терапією вважали кухонні посиденьки.

З погіршенням ситуації в хід пішов алкоголь, наркотики й інша важка артилерія. Розцвіла індустрія ворожок, бабок, екстрасенсів. Люди не могли зрозуміти суть своїх проблем і шукали пояснення або в забутті, або в такому ж паранормальному.

Тільки в останнє десятиліття у нас почала формуватися культура психологічного здоров’я. Звісно, у ній ще дуже багато прогалин і пройдисвітів. Утім факт регулярних візитів до психоаналітика вже не є табу і навіть став модним у містах-мільйонниках. Опрацювання травми поколінь почалося.

2.2. Найгiршi 1993–1999 роки

У цей період розвалювалося все — від політичної системи й економіки до людських доль і романтичних мрій. Ці роки стали щедрим живильним середовищем для інформаційних вірусів, у ньому ми живемо й дотепер. Наслідки зробленого й незробленого в ці роки ще довго даватимуться взнаки і нам, і наступним поколінням.

Саме в 1993–1999 роки країна поділилася на Захід і Схід, на прибічників великої імперії і гордих свободолюбців. Саме тоді сформувався патерн їхньої комунікації, який діє і донині.

Борці за незалежність не особливо обтяжували себе поясненнями важливості національної ідентичності в побудові країни (звичайно, особливе місце посідала мова). У їхньому розумінні всі мусили хотіти цього апріорі. І байдуже, що це суперечило усталеним звичкам і канонам більшості населення.

Зародився конфлікт, підґрунтям якого були непрогово­реність, недопояснення, недомотивованість національного питання.

Саме з цього зародився конфлікт, підґрунтям якого були непроговореність, недопояснення, недомотивованість національного питання. Конфлікт, який згодом використовуватимуть як основу для розпалювання багатьох малих і великих «воєн». Саме він стане причиною для реальної війни.

Конфлікт став зручною канвою для інкубації безлічі інформаційних вірусів, які швидко поширювались і охоплювали великий радіус ураження:

— «донецькі — люди без історичної пам’яті»;

— «бандерівці у Львові б’ють російськомовних»;

— поділ Західної і Східної України на два сорти людей;

— обмеження то російської, то української мови як улюблений інструмент маніпуляції тощо.

Уявіть, що тоді, 20 років тому, серед прозахідно орієнтованого населення знайшовся би хороший професіональний піарник. Він навчив би любити наше, українське, пишатися нашим минулим і досягненнями сьогодення, зробив би це модним культом. Якою була би наша країна сьогодні?

Проте талановиті піарники були на іншому боці сили. Вони вміло розпалювали ситуацію, нацьковували людей одне на одного, а під кінець 1990-х іще й позбулися лідера націоналістичного руху В’ячеслава Чорновола. Було це вбивство чи нещасний випадок — думки розійшлися. Та прихильники Чорновола однозначно трактували це як акт агресії і спробу їх заткнути. Заткнути не вдалося. А ось обезголовити — так.

РЕМАРКА

Одним із прикладів символу Незалежності, що міг покласти початок формуванню гордості за Україну, була перемога Оксани Баюл на Зимовій олімпіаді 1994 року.

У цій історії прекрасно все. Українську Попелюшку, яка залишилася без батьків, виховував тренер. У 16 років вона стала чемпіонкою світу і, попри все, виборола золоту медаль Олімпіади з фігурного катання. Тоді в Ліллегаммері навіть не було гімну України, щоб увімкнути його під час нагородження. Його довго шукали, та все ж він пролунав. Тоді плакала і раділа вся країна. Усі любили маленьку тендітну дівчину, яка змогла зробити неймовірне.

Продовження цієї історії — знакове. Оксана виїхала до США, довго боролася з алкоголізмом, міняла чоловіків і релігії. Вона була не готова до