Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

навіть у цьому — в капроновій накривці, яку вона вмудрялася зафіксувати, поринаючи в гіпноз. «Я все мушу встигати», — зітхала вона, коли я був менший, а екстрасенси на телебаченні ще не виступали. Алан Чумак — так звався її черговий улюбленець. На зарядженій воді вона готувала їсти, покращуючи свою і мою аури.

Скиба, відбатована від хлібини віку. Глевка, непроковтна поперек горла грудка, яка не дає закричати, бо ліпше не змогти закричати, ніж купатися в блювотинні брехні й самоомани. Що спільного може бути в нас зі сліпцями, які вимагають повернення того, чого не повернути? Це все одно, що правити з річки воду, яка спливла, а з кравцем позиватися за костюм, давно зношений. Авжеж, сумую — за оливковою кісточкою і трішки за деревом, яке з неї не виросло. За незайманщиною, не мріючи про знесення багатоповерхівок. За тими, кого немає, не вимагаючи їхнього воскресіння. За мамою, яка й на тому світі турбується, чи тепло я вдягнений і чи не забула вона, відходячи, вимкнути конфорку. За нами, якими ми були, і за тим, що вдруге так зустрітися неможливо. Двері крамниці, куди підлітком я біг по хліб... Ще й сьогодні, торкаючись до них, я відчуваю легке, ледь уловне, якого не пояснити, хвилювання.

А потім... Шкільний ранець став раптом незвично легким. Пенал, кілька списаних зошитів і — порожнеча. Я ніколи не подумав би, що вона здатна муляти гірше, ніж найтяжчий вантаж. В моїх прагнень було мало спільного з тим, що називають прагматизмом. Я мав мільйон фантазій, жодна з яких не стосувалася облаштування мого життя. Не маю сумніву, що задля мого майбутнього мати пішла б на будь-що. Я зупинився: позаду залишилося десять, які не повторяться, років.

Мій брат мав рецепт, якого, ухиляючись, неухильно дотримувався: вимахуванням, трощінням і пиятикою позбуватися всього, що докучало. Цим він скидався на лікаря, який проти болю в нозі приписував шматування черевика, або ж на рятівника, який гасив багаття легкозаймистою сумішшю. Він далі гайнував час, якого в нього залишалося обмаль. Я не знаю, чи він, якщо не здогадувався, бодай відчував це.

Машинно-тракторна станція з комбайном серед подвір’я, наче двоповерховою хатинкою з віконцем-еркером. Якась незбагненна рука заповзялась вихоплювати їх по досягненні певного віку, як ото рекрутують, доки ще молоді та сильні. Наче з комбайном і ремеслом він успадкував передчасну смерть. Я вроїв собі, що вона — неуникний фатум.

Ще й зараз комбайн, загуркотівши, викермовує на шлях, що веде до лану — чорного, коли тане сніг. Зеленого, як пізня весна, наче не було бруду, хляпи і бездоріжжя, мовби природа забуває так само, як людина, наче щасливий той, хто легко відкидає, завтра вже не тямлячи, що діялося напередодні. Опеченого липневим сонцем, під яким виграє золотистими хвилями, ніби гривою. Мотовило підхоплює зрізані ножами, схованими під сподом, стебла, а позаду — стерня, над якою гайвороння, мов грудки землі, що звихрилися в нескінченне небо.

До нього всіх чоловіків, скільки сягала родинна історія, називали Іванами. Єдиний скарб, що справно переходив у спадок, наче лише ім’я й тримало, що вони взагалі ще існували. А як же вони були схожі, рідні сестри! Мені здавалося, наче то моя мати, випередивши автобус, який віз мене, наче стояв, на село, чекала на хвіртці, пов’язавши хустину. Насправді ж усе було, звісно, не так...

Перервавши традицію, ім’я не врятувало від карми. Незбагненний присуд, винесений десь далеко-далеко задовго до того, як він побачив світ, нависав над ним, як над усіма попередніми чоловіками, дарма, хто як звався. Нагадуючи про себе убивчішою, ніж самі трагедії, повторюваністю, він і по роках відлунював тупим болем.

Коли народився, коли внесли в паспорт, і потім, коли моїй цьоці видали документ про його смерть, наче без цього він не міг стати повноцінним небіжчиком. У всіх інших ситуаціях там, де кожний знав кожного, де історія переходила від старшого до молодшого, з уст в уста, наче довга, як шлях, що веде і веде, молитва, в по батькові не було потреби. Вона протестувала проти енциклопедій, які ущільнювали вічне й минуще, кохання і душогубство, хрестини і смерть до сухої статистики, вільної від оповідальності, мов від самої правди. А тепер зачахала, умираючи, як річка, що пересихає тут і там.

Івась — найстарший. Він висаджував їх на коркоші, пестуючи з якоюсь зворушливою незграбністю. Вони глипали з висоти його плечей на довколишній світ, що тягнувся вервечкою хатин, від яких відходили латки городів. Народжені тут рано чи пізно сюди поверталися — як не живими, то мертвими. Їх швидше можна було відлучити від Бога, ніж від землі, в якій урешті знаходили останній притулок. Мій брат не встиг як слід ні спакувати валізи, ні попрощатися. Дивився, як залишалося позаду, огортаючись курявою, село, а в ньому — троє, які чекатимуть на гостинці, сиріт.

Моя мама довго вагалася, де бути похованою, і я не певний, що врешті-решт переважило — родинні почуття чи ощадливість. Вона мовби планувала переїзд з одного місця на інше, як ото міркують, що взяти, а без чого обійтися.

Кожного літа, коли я приїздив на канікули, мене одружували — щоразу з новою, показуючи місця, де стоятиме моя хата, одне мальовничіше від іншого: то під гайком, то над дорогою, то біля крайньої в ряду оселі, то поближче до церкви, з-за якої визирав богобоязкими хрестами цвинтар, тоді як мене розбирала туга за містом.

Комбайн був єдиним об’єктом, який привертав мою увагу. Його корпус витримував перетворення на космічний корабель, яким я мандрував до орбітальної станції. Наступного ранку я прокидався у вогкуватій, хоча було літо, кімнаті з відчуттям, наче мене помилково занесено туди, звідки немає повернення. У неймовірну скруху, що лише називається так, Земля.

Можна було подумати, ніби він молився, вклякнувши на одне коліно, яким стискав папір, перед вітриною, в якій випічка, водички і мівіна, наче перед іконою. От тільки хтось узяв би і витер — увесь той бруд, що його розмазують по склі вітер і дощ.

А знаєш, то було моїм обов’язком, турбуватися про хліб. Перше завдання, яке мама поклала на мене. Я почувався мало не героєм, наче мені довірили ну навіть не знаю що. Мені було тоді ледве шість, ще перед школою. У мої шість я вже був майже дорослим, ганяв м’яча і знав, які з вигляду справжні закохані.

Щоразу, не проминаючи нагоди, я купував пиріжки з лівером — смакота! Я багато що віддав би, щоб скуштувати їх ще раз. Не розумію, чому їх більше не смажать. Наче це було не десяток-другий, а тисячу