Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

class="p1">Я вже в Анк-Морпорку. Тут не так, як вдома. Напевно, чимало змінилося, відколи тут був дідусь містера Варнеші. По-моєму, люди тут не розрізняють Справедливе і Несправедливе. 

Капітана Ваймза я знайшов у простому шинку. Я пам’ятаю, як ти казав, що хороший ґном не повинен ходити до таких місць, але я даремно чекав на нього надворі, тож довелося зайти. Він сидів, поклавши голову на стіл. Коли я заговорив до нього, він сказав: «Мені ще одне, хлопче, воно добре валить». Мабуть, він говорив про випивку. Він наказав мені десь зупинитися, а ввечері зайти до сержанта Колона у штаб Нічної сторожі. Ще сказав, що всім, хто хоче служити у Сторожі, треба перевіряти голову. Мабуть, це роблять з міркувань Охорони Здоров’я. 

Я пішов прогулятися. Тут багато людей. Я знайшов район, який називається Затінки. Там я побачив чоловіків, які намагалися пограбувати молоду леді. Я підійшов до них. Вони не вміли правильно битися, і один із них спробував мене вдарити у Життєво Важливий Орган, але я вдягнув Захисток, як мені й наказали, тож він травмував себе. Потім підійшла леді і запитала, чи не хочу я в ліжко. Я сказав, що хочу. Вона відвела мене туди, де живе. По-моєму, це називається пансіон. Ним опікується пані Долоня. Леді, в якої намагалися відібрати гаманець (її звати Ріт), сказала: якби ви його бачили. Він вклав аж трьох, він неймовірний. Пані Долоня сказала: заклад пригощає. Вона сказала: який великий Захисток. Я піднявся в номер і заснув, хоча тут дуже шумно. Ріт будила мене раз чи двічі і запитувала: ти нічого не хочеш? Але в них тут не було яблук. Вони тут кажуть, що я вийшов сухий із води, але я не розумію, про що вони — будь-яка дитина знає, що вийти сухим із води неможливо. 

Тут на мене чекає багато роботи. Йдучи до сержанта, я натрапив на місце, яке називається «Гільдія злодіїв»! Я запитав у Пані Долоні, і вона сказала: звісно. Вона сказала, там збираються головні злодії міста. Я пішов у штаб Нічної сторожі до сержанта Колона, дуже огрядного чоловіка, і коли розповів йому про «Гільдію злодіїв», він сказав: не будь йолопом. Гадаю, він говорив несерйозно. Він сказав: не бери собі в голову Гільдію злодіїв, ти повинен робити лише одне — ходити вулицями вночі і опівночі кричати «Все гаразд». А я сказав: а якщо не все буде гаразд? І він сказав: трясця, пошукаєш іншу вулицю. 

Хіба так ведуть за собою людей? 

Мені дали кольчугу. Вона іржава і кепсько зроблена. 

За службу платять 20 доларів на місяць. Коли я їх отримаю, то надішлю тобі. 

Сподіваюся, у всіх вас усе добре і шахта номер 5 зараз відкрита. Ввечері я піду до цієї Гільдії злодіїв. Це просто ганьба. Якщо я зможу вдіяти щось, то буду на коні. Я вже починаю засвоювати місцеву говірку. 

Твій люблячий син, 

Морква. 

P. S. Будь ласка, скажи Мінті, що я дуже її люблю і сумую за нею». 

Лорд Ветінарі, анк-морпоркський Патрицій, прикрив очі долонею. 

— Що він зробив? 

— Протягнув мене вулицями міста, — сказав Урдо ван П’ю, нинішній голова Гільдії злодіїв, грабіжників та суміжних ремісників. — Посеред білого дня! Зі зв’язаними руками! — він на кілька кроків підступив до жорсткого крісла і посварився пальцем. — Ви чудово знаєте, що ми не вибивалися з бюджету. Отак принизити мене! Як звичайного злочинця! Я чекаю справдешнього вибачення. А інакше доведете до ще одного страйку. У нас не залишиться іншого вибору. Хоч ми й законослухняні громадяни, — додав він. 

Палець. Даремно він сварився пальцем. Патрицій холодно витріщився на палець. Простеживши за цим поглядом, ван П’ю негайно опустив свій палець. Патрицій був не з тих, на кого сваряться пальцем, — інакше пальців у вас могло поменшати. 

— І кажете, це була одна людина? — запитав лорд Ветінарі. 

— Так! От, власне… — зам’явся ван П’ю. 

Зараз, говорячи про це вголос, він і сам усвідомив, як це дико. 

— Але вас там сотні, — м’яко зауважив Патрицій. — Ви обсіли місто, мов злодії, — даруйте на слові. 

Ван П’ю декілька разів відкрив і закрив рота. Ось якою була б чесна відповідь: «Так». І якби до їхніх коридорів прокралися якісь нишпорки — хай би начувалися. Але цей приблуда замилив усім око, увійшовши з таким виглядом, ніби він тут хазяїн. А ще штовхався і казав усім, щоб шанувалися. 

— Я цю справу миттю візьму до рук, — кивнув Патрицій. 

Гарне формулювання. Люди зазвичай не розуміли, чи то він обіцяє швидко владнати справу, чи просто негайно взятися до неї. І ні-хто ніколи не насмілювався перепитувати. 

Ван П’ю знітився. 

— Справдешнє вибачення — от. У мене статус, — додав він. 

— Дякую. Прикро було б вас затримувати, — сказав Патрицій, знову вдаючись до багатозначності. 

— Так. Добре. Дякую вам. Чудово, — відповів злодій. 

— Зрештою, у вас дуже багато роботи, — докинув Патрицій. 

— Справді. Звісно. 

Злодій зам’явся. Його вкололи ці слова, і він не знав, на що чекати далі. 

— Гм, — промимрив він, сподіваючись якоїсь підказки. 

— Ви ж ведете стільки справ. 

Обличчя злодія перекривилося від страху. У голові заклекотіли всілякі провини. Йшлося не так про те, що він накоїв, як про те, що саме з цього стало відомо Патрицієві. Цей чоловік мав очі скрізь, але найбільше лякали, власне, оці льодовито-блакитні, якими він зараз дивився на ван П’ю. 

— Я… еее… щось не розумію… — забелькотів крадій. 

— Цікавий вибір об’єктів, — Патрицій узяв зі стола якийсь аркуш. — Кришталева куля ворожки із Сутої вулиці. Невелика вівтарна оздоба з храму крокодилобога Оффлера. І таке інше. Абищиці. 

— По щирості, боюся, що не знаю… 

— Жодних несанкціонованих крадіжок, правда?[6] — запитав Патрицій, подавшись вперед. 

— Я негайно проведу розслідування! — заторохтів верховний крадій. — Можете на мене покластися! 

— Не сумніваюся, — мило всміхнувся Патрицій. — Дякую, що навідали. Ідіть, не соромтеся. 

Злодій почовгав до виходу. «І так завжди, — розпачливо подумав він. — Приходиш до нього з цілком притомною скаргою, але не встигаєш отямитися, а вже повзеш до дверей, розшаркуючись, кланяючись і радіючи, що взагалі вирвався». Хоч не хоч, варто було віддати Патрицієві належне. Якщо не віддати, він вирядить до тебе озброєних людей і вони заберуть. 

Розпрощавшись із ван П’ю, лорд Ветінарі узяв бронзовий дзвіночок і викликав секретаря. Хоч би як він підписав листа до Моркви, насправді його звали Люпіном Вонсом. Він увійшов, тримаючи в руках акуратно вигострений олівець. Люпін Вонс і сам увесь такий був: акуратний. Завжди скидалося на те, ніби його щойно вивершили. Намащене волосся лежало так гладенько, що здавалося намальованим на черепі. 

— Здається, у Сторожі якісь проблеми з Гільдією злодіїв, — сказав Патрицій. — Ван П’ю скаржився, що хтось зі Сторожі його заарештував. 

— За що, сер? 

— Очевидно, за крадіжки. 

— Хтось зі Сторожі? — перепитав секретар. 

— Знаю. Але просто владнайте це, гаразд? 

Патрицій усміхнувся сам до себе. 

Він мав неординарне почуття гумору, до якого важко було підібрати ключ, але зараз перед очима знову й знову поставав розлючений, буряково-червоний очільник злодіїв. 

Одним із найбільших внесків Патриція у стабільне функціонування Анк-Морпорка полягало в тому, що він ще на початку правління легалізував древню Гільдію злодіїв. Міркував він так: злочинність існує віддавна, отже, вона нікуди не подінеться, тому варто принаймні зробити її організованою. 

Гільдію заохотили