Читати книгу - "Вілла Деккера"

Корсо[22]. Тобі буде приємно вести мене попід руку, бо всі будуть зглядатися. Я знаю, що ти в мене не залюблений. Це нічого. Любов взагалі шкідлива. Я буду потрібна тобі, а ти мені. Ці речі тобі залишила твоя дружина? Що з нею? Померла?

— Ні. Жива й здорова. Але не дружина. А колежанка.

— Ти любив її?

— Ні.

— От і добре. І мене тобі не обов’язково любити. Але я б хотіла домовитися, що після сьогоднішнього дня ані ти ні з ким, ані я. Домовились?

Я замислився. Щось забагато перспектив, як для парубка, який уже звик бути парубком. Але чого не зробиш задля хвилі щастя, я сказав «так» і спробував лягти на неї, бо був добряче виголоднілий, але вона зімкнула ноги і сказала:

— Нє, не так. Піди помийся.

Я пішов до лазнички, помився, здогадуючись, як вона збирається мене потішити, і не помилився. А потім вона затуляючи долонею вуста, і сама побігла до лазнички, а я чув, як полоще рота. За хвилю вийшла і кинулася вдягатися. Робила це, час від часу кидаючи на мене грайливі погляди. Підхопила пакунок і вже в дверях запи­тала:

— А хочеш, я прийду увечері?

— На жаль, мене не буде. Мушу одну річ залагодити,— відказав я.

— Шкода,— повідомила вона і зникла.

Я вже був у такому віці, що ці її фантазійні плани щодо нашого співжиття мене не лякали, хоча замолоду, коли панна після першої нашої розпашілої ночі, прокинувшись вранці, стала у своїх мареннях переплановувати меблі в моїх покоях, міняти штори, шклити шафи з книжками, щоб не осідала на них пилюка, я думав: «Ого! Гостро вона за мене взялася!» — і більше її не бачив. Хоча потім шкодував.

А було, з іншою навпаки. Це я прокинувся в неї в хаті і, розглядаючи бездарні мальовидла на стінах, які вона купила за два золотих на Кракідалах[23], сказав, що я це сміття радше б повикидав. А вона знаєте, що відповіла? Не повірите: «Ну й повикидай. Тепер ти тут господар».

І від цієї я втік, як колобок. Бо був такий час, що я волів тікати. Але зараз я вже спокійно собі можу слухати всі ці теревені, які мало що означають і нічого не варті.

Я поглянув на годинника — наближалася четверта. Пора, мабуть, до Кисіля вибиратися.

2

Кисіль мешкав на маленькій вуличці, що називалася Розкіш і бокувала від Кривчицької дороги. Кисілева кам’яниця, пофарбована на світло-каштанову барву, ховалася за високим цегляним парканом. Довкола буяв сад. На брамі білів ґудзик дзвінка, а поруч звисав масивний важіль на ланцюжку. Рося мене попередила, щоб я смикав саме його, а не тиснув дзвоника. Пролунав гавкіт пса, потім чийсь грубий голос скомандував: «До буди!», а важкі кроки захрумтіли гравієм. Прозірка на брамі відкрилася, і мене оглянуло пильне око.

— То ви будете нічний репортер? — запитав неві­домий.

Я підтвердив. Брама відчинилася, я ступив на подвір’я. З буди за мною уважно стежив великий чорний пес. Чоловік, що мав плечі траґача, а руки як лопати, сказав:

— Не звертайте уваги на пса. Без команди він не рушить з місця. Ідіть за мною.

Здається, то й був учорашній Росин охоронець. З-за пояса у нього стирчав самозарядний пістолет «Sauer» найновішої моделі. Ми йшли доріжкою, посипаною битою цеглою, до масивних дубових дверей, а далі — до просторої вітальні, одна стіна якої була повністю шкляна і виходила в сад. На стінах висіли картини, вочевидь, не за два золоті, на креденсі й шафках стояли розмаїті статуетки, пор­целянові фігурки та інші звабні дурнички. Уздовж стін височіли вазонки з орхідеями, від дверей до сходів і по сходах стелився весь у строкатих квітах ворсистий килим.

Чоловік вийшов, кинувши мені: «Сідайте». Я хляпнув у фотель і закурив. Незабаром згори долинули голоси, і до вітальні увійшов господар, а за ним і Рося.

— Я Кисіль,— промовив огрядний чоловік з товстими губами і вузенькими чорними вусиками, наче намальованими чорним олівцем.— А мою доньку ви знаєте. Що будете пити?

— В таку спеку хочеться чогось зимного.

— І я так думаю. Зеню! — гукнув, обернувшись до дверей.— Принеси пива.

— А мені лимонади! — додала Рося, усім виглядом удаючи, що ми ледве знайомі.

Той самий Зеньо, який впустив мене, приніс дві пляшки пива й пляшку лимонади і відкоркував. Ми зробили по ковтку, і Кисіль промовив:

— Мені Рося переказала все, що ви їй оповіли. А я гадаю, що ви здогадуєтеся, чому я вас закликав. Я хочу вас найняти…

— Мене вже вчора найняла ваша донька.

Він засміявся.

— А! То спритна зозулька. Найняла за мої гроші. Ну, най буде, що вона вас найняла. А платити буду я.

— Я й так помагаю поліції розслідувати це вбивство. Але виглядає на те, що у нас цю справу забере контррозвідка.

— І не здивуюся. Все логічно. Бо ці вбивства не прості. Я підозрюю, що з тою документацією для емігрантів до Палестини не все чисто. Щось там не грає. Обидві місцеві німецькі організації дуже жваво взялися за цю прибуткову діяльність. Чимось вона їх привабила. Не думаю, що вони такі добрі самаритяни. Але мене цікавить ще одна річ. Мій колишній зять Деккер десь пропав. Підозрюю, що після вбивства Коса він ховається. Пропала і його коханка. А я б хотів його знайти і перебалакати з ним.

— Мирослава сказала, що він для вас доволі небезпечний і що сил у вас замало, щоб воювати з ним.

Кисіль усміхнувся.

— Рося трішки перебільшила. На відкриту війну я б не пішов, але існують інші способи. В кожному разі мені спочатку треба його знайти. Я не знаю, чи він убивця, але він мені потрібен ще й з інших міркувань. Ну, і з чогось варто починати.

— Де його шукати? Вам відоме коло його друзів?

— Не маю зеленої уяви. Ми давно не бачилися. Але знаю, що з ним спілкувався совєтський віцеконсул. Якби ви зійшлися з ним по-дружньому, то, може б, щось і рознюхали.

— Де би я міг з ним зійтися?

— Тут, нагорі, я маю казино, яке приймає вечорами вибрану публіку. З нагоди візиту дуже поважного гостя в п’ятницю буде особливе прийняття, на якому обов’язково буде Зяблов. Отже, приходьте, о дев’ятій вечора вас впустять. А далі я вам поможу ненав’язливо познайомитися з віцеконсулом. Мій чоловік спробує витягти в нього гроші, ви його впіймаєте за руку і дасте ляпаса. А варта викине його за двері. Гарний спосіб знайомства?

— Непоганий. А хто цей ваш чоловік?

— Це доволі темний тип, але мені вірний. Сутенер. Знаю, що він крутиться вечорами в «Брістолі». Називається Бронко Квіцінський. Перебалакайте з ним, він буде попереджений. Я б хотів, щоб усе виглядало природно. Крім того, можете його використати, коли будете потребувати фізичної допомоги. Це добрий боєць. Сміливий і не тугодум. І ще… Зазирніть до синагоги «Золота Роза». Там поруч має помешкання ребе Барух. Скажете, що від мене. І нехай вам розповість те, що мені.

— А що він вам розповідав?

— Хе-хе, послухайте з перших вуст. Я ж кажу, що там діло нечисте. Ось вам п’ятсот золотих на дрібні видатки і гасло, яке скажете завтра на брамі. Ще тисячу отри­маєте, як знайдете Деккера. Бажано живого. Але як ні, то буде, як буде.

Рося провела мене до брами.

— Знаєш, що