Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

що закінчила – але Яхмос м’яко втрутився:

– Ти помиляєшся, Сатіпі. Я почав говорити, але мене перервали.

– Перервали? Хто?

– Нофрет!

– Нофрет! Ця дівка. Твій батько не має дозволяти їй втручатися, коли говорить зі старшим сином. Жінки не мають втручатися в чоловічі справи.

Певно, Яхмос був би не проти, якби Сатіпі й сама дотримувалася правила, яке так упевнено виголосила, але йому не дали сказати. Вона вела далі:

– Твій батько мав одразу їй це пояснити.

– Мій батько, – сухо відказав чоловік, – не виявив жодних ознак невдоволення.

– Який сором, – постановила Сатіпі. – Вона геть зачарувала твого батька. Він дозволяє їй казати й робити все, що заманеться.

Яхмос задумливо промовив:

– Вона дуже вродлива…

Дружина пирснула.

– Так, вона нічого. Але як щодо манер? Жодного виховання. Їй начхати на те, що вона так грубо поводиться з нами всіма.

– Можливо, це ти груба до неї?

– Я сама чемність. Ми з Кайт ставимося до неї вельми люб’язно. О, їй немає на що поскаржитися батькові. Ми чекатимемо свого часу, ми з Кайт.

Яхмос різко повернувся до неї.

– Тобто, «чекатимемо свого часу»?

Сатіпі багатозначно розсміялася і відійшла.

– Я міркую як жінка, тобі мене не зрозуміти. У нас власні методи і власна зброя! Нофрет краще було б угамувати свою зверхність. До чого, власне, зводиться життя жінки? Воно проходить углибині будинку – на жіночій половині, серед інших жінок.

У тоні Сатіпі чулося щось іще. Вона додала:

– Твій батько не завжди буде тут… Він поїде до своїх північних земель. І тоді ми побачимо.

– Сатіпі…

Сатіпі зайшлася важким гучним сміхом і повернулася до будинку.

* * *

Діти бігали й бавилися біля ставка. Сини Яхмоса були гарними хлопцями, схожими більше на матір, ніж на батька. Троє Собекових дітей теж були тут – найменша лише вчилася ходити. Ще була Теті, серйозна, симпатична дівчинка чотирьох років.

Вони сміялися, кричали, кидалися м’ячиками – часом розгоралися суперечки і здіймався дитячий пронизливий галас.

Попиваючи своє пиво поряд із Нофрет, Імхотеп пробурмотів:

– Як дітям подобається бавитися біля води. І пригадую, так завжди було. Але заради Хатор, як же вони кричать!

Нофрет швидко відказала.

– Так, а тут могло б бути так спокійно… Чому б тобі не попросити їх піти, поки ти тут? Зрештою, коли господареві будинку потрібен відпочинок, решта має виказувати йому повагу. Ти так не вважаєш?

– Я… ну… – завагався Імхотеп. Ця ідея була новою для нього, проте тішила. – Вони мені не заважають, – непевно завершив він.

Тоді мляво додав:

– Вони звикли бавитися тут, як їм заманеться.

– Коли тебе тут немає – нехай, – швидко проговорила Нофрет. – Але я думаю, Імхотепе, враховуючи все, що ти робиш для родини, вони мають чіткіше розуміти, наскільки ти важливий, краще усвідомлювати твою величність. Ти занадто добрий, занадто поступливий.

Імхотеп безтурботно зітхнув.

– Це завжди було моїм недоліком. Я ніколи не наполягав на дотриманні формальностей.

– Тому ці жінки, дружини твоїх синів, і користуються твоєю добротою. Це ж ясна річ, що коли ти приходиш сюди відпочити, тут має бути спокій і тиша. Краще я піду і скажу Кайт забрати звідси своїх дітей та всіх інших. Тоді ти зможеш як слід відпочити.

– Ти така мудра дівчина, Нофрет, так, хороша дівчина. Ти завжди думаєш про мій затишок.

Нофрет пробурмотіла.

– Мені приємно про тебе подбати.

Вона підвелася й пішла туди, де на колінах біля води сиділа Кайт і бавилася зі своїм другим сином, зіпсованим на вигляд хлоп’ям, іграшковим човном, що його малий намагався спустити на воду.

Нофрет відривчасто кинула:

– Ти не забереш звідси дітей, Кайт?

Та витріщилася на Імхотепову наложницю, не розуміючи, що відбувається.

– Забрати? Звідси? Ти про що – вони завжди бавляться тут.

– Але не сьогодні. Імхотеп хоче спокою, а твої діти галасливі.

Кров ударила в грубувате обличчя Кайт.

– Добирай слова, Нофрет! Імхотепові подобається дивитися, як діти його синів тут бавляться. Він сам так казав.

– Але не сьогодні, – відповіла Нофрет. – Він відправив мене сказати, щоб ти забрала звідси всю цю зграю, аби він міг спокійно побути зі мною.

– З тобою… – Жінка різко замовкла на півслові. Потім підвелася і пішла туди, де напівсидів, напівлежав Імхотеп. Нофрет пішла за нею.

Кайт говорила навпрямки.

– Твоя наложниця каже, що я мушу забрати звідси дітей. Але чому? Що вони роблять не так? За що їх проганяти?

– Я вважала, що бажання господаря будинку достатньо, – м’яко промовила Нофрет.

– Авжеж, авжеж, – підтакнув він дратівливим тоном. – Хіба у мене мають бути причини? Чий тут будинок?

– Підозрюю, це вона хоче, щоб вони пішли, – Кайт повернулася до наложниці і зміряла її поглядом з ніг до голови.

– Нофрет дбає про мій затишок, про мою насолоду, – сказав Імхотеп. – Решті мешканців будинку байдуже до цього, крім, можливо, бідної Генет.

– То дітям більше не можна тут бавитися?

– Не тоді, коли я тут відпочиваю.

Полум’я люті раптом розгорілося в Кайт:

– Чому ти дозволяєш цій дівці налаштовувати тебе проти рідні? Чому вона приходить і змінює правила в цьому будинку? Змінює те, що було завжди?

Раптом Імхотеп почав кричати. Йому хотілося нагадати, хто тут головний.

– Це я вирішую, що і як тут робиться, а не ти! Ви тут усі змовилися – влаштовуєтеся, як зручно лише вам. І коли я, господар будинку, повертаюся додому, моїм бажанням не надають належної уваги. Але дозволь нагадати, що господар тут усе-таки я! Це я думаю наперед і працюю заради вашого добробуту – та чи отримую я вдячність, чи поважають мої бажання? Ні. Спершу Собек поводиться нахабно і без поваги, а тепер ти, Кайт, намагаєшся виховувати мене! Нащо я всіх вас утримую? Обережніше, бо я перестану. Собек казав щось про те, що піде, – то нехай собі йде і тебе з дітьми забирає.

Якусь мить Кайт стояла геть нерухомо. На її відчуженому, з важкими рисами, обличчі не було жодного виразу. Потім вона відказала байдужим голосом:

– Я відведу дітей у будинок…

Вона ступила крок чи два, зупинилася біля Нофрет і тихо промовила:

– Це все ти, Нофрет, це все ти. Я тобі цього не пробачу, ні…

Розділ п’ятий. Розлив: місяць четвертий, день п’ятий

Імхотеп видихнув із полегшенням, виконавши церемоніальні обов’язки поминального жерця. Ритуал було виконано надзвичайно ретельно, бо чоловік був дуже добросовісним у всьому. Він чинив узливання, кадив фіміам і приніс богам традиційну їжу та напої.

Тепер,