Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

— Начебто нормальні хлопці й дівчата. Сьогодні працювала з одним.

— А, з тим мажорчиком? — морщиться чоловік.

Це ніби неприємно дряпає. Адже і справді…

— Чому ви вирішили, що він мажор? — здивовано дивлюсь на нього.

— Так видно по ньому. Надто зухвалий і самовпевнений, дивиться на нас, як на плебеїв, — у голосі Панчева з’являються злі, роздратовані нотки.

Ось може тому мені він не подобається. Через такі висловлювання. Розбиратися, чому в ньому стільки злості, немає бажання.

Ще й дивиться на мене так, ніби чекає, що я з ним погоджусь.

— Можливо, у нього така захисна реакція…

Погоджуватися з Панчевим не хочеться, але після сьогоднішньої вистави в моєму кабінеті навряд чи поведінку Микити можна назвати захисною реакцією.

— Ну-ну, — посміхається Леонід.

На мій подив, у холі повно людей. Наче сьогодні день якийсь неправильний. Усі вирішили попрацювати трохи довше в п’ятницю.

Але ще гірше те, що я бачу Микиту.

Хлопець стоїть поряд із дівчиною. Дуже близько стоїть. Впізнаю в ній Настю з рецепції. Лялькова білявка років двадцяти п’яти. І рука Славського хазяйновито лежить на її стегні, обтягнутому вузькою спідницею.

Микита схилився до її вуха й щось нашіптує, а вона усміхається.

Чудова парочка.

Дивлюся на них, а в самої губи горять.

Що ж, Настя, можливо, буде зговірливішою за мене.

— О, де посій, там і вродиться, — усміхається Леонід.

Я мовчки плетуся до виходу. Відчуваю погляд Микити, але не дивлюся на нього. Навпаки, вдаю, що не помічаю хлопця.

І цієї миті підбор чіпляється за стик між плитами підлоги. Нога різко підвертається. Мене веде вбік.

Від несподіванки я скрикую. Чоловічі руки опускаються на мою талію. На щастя, наш заступник директора встигає схопити мене. Й ось я вже притиснута п’ятою точкою до паху Леоніда.

Швидко випростовуюсь. Ще бракувало, щоб наша пікантна поза стала надбанням громадськості.

— Все гаразд? — хрипко питає Леонід. — Я не міг дозволити вам упасти.

— Так, дякую, — швидко поправляю жакет на грудях, поки звідти нічого не випало.

Щоки палають. Ще й Микита пильно дивиться в наш бік. Уся його поза напружена, обличчя застигло. Здається, він ось-ось зірветься з місця.

Швидко відвертаюся.

— Давно час тут покриття змінити, — продовжує Панчев. — Ці плити всі в тріщинах, ще з радянських часів залишилися.

— Будівля така стара? — недовірливо опускаю погляд на тріщину, у якій застряг мій підбор.

Здається, я ще й ногу підвернула. Тепер при кожному кроці кісточка болить.

— Так, фонд вісімдесятих. Діано Георгіївно, — голос чоловіка змінюється, мабуть, помітив, що я почала накульгувати, — ви наче без машини?

— Так, проблеми з карбюратором.

— То давайте я вас підвезу, — його очі спалахують блиском.

Пропозиція вельми спокуслива. Можна, звісно, відмовитись і викликати таксі…

Кидаю скоса погляд на Микиту. Хлопець уже на повну обмацав Настю, а та накручує ґудзик у нього на сорочці.

Так, мені терміново потрібно відволіктися від цього хлопця! І чому б не з Панчевим? Звісно, ​​жодних службових романів я не допущу, просто доїду з ним додому та поспілкуюсь. Ми все ж таки не перший рік уже разом працюємо.

— З радістю! — усміхаюся Леоніду. — Ви мене дуже врятуєте.

— Тоді прошу йти за мною, — він пропонує мені лікоть.

І я охоче спираюсь на нього.

— До побачення, Леоніде Максимовичу. До побачення, Діано Георгіївно, — прощається Настя, коли ми проходимо повз них.

Ми із заступником синхронно киваємо.

А Микита мовчить. Навіть не намагається бути чемним. Проте так і пронизує мене темним поглядом, від якого мені знову недобре.

Відчуття, що хлопець щось замислив.

І тут він різко притискає Настю до себе. Дівчина здивовано охає й обвиває його руками за шию.

Ми з Микитою на секунду зустрічаємось поглядами. У його очах горить виклик, а я просто хмикаю.

Що ж, вони з Настею чудова пара.