Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

зариваюсь і не цибаю вище голови, хоча інколи хочеться, наказуючи собі, як собаці: «Не можна, фу!». Врешті-решт, усі ми люди. Але попри все, мені ця компаха все одно не подобалась і я дуже швидко звідти вшився.

Прийшов додому весь у роздумах. Сашко тільки-но зварив суп і почав мене припрошувати:

— Сідай поїсиш, гуляко, а то носить тебе, як волоцюгу якогось.

А оскільки я зголоднів, то на Санькову пропозицію відповів неодмінною згодою:

— Красно дякую, друже, — промовив я і всівся за наш ящик з-під телевізора, який ми інколи називали столом.

Бачення друге…

— Красно дякую, — промуркотів красунчик і, подавши спину трішечки назад, закинув ногу на ногу, а потім склавши долоні в замок, обхопив ними коліно. Симулюючи зацікавленість, він перетворився на саму увагу. І зауважу, не тільки він.

Зажура, поклавши лікті на стіл, схилилась над ним, і з виглядом, наче збирається довірити товариству страшенну таємницю, не поспішаючи, почала свою розповідь…

Історія ця трапилась в невеликому австрійському містечку, що називалось Барнау.

Літній ранок для рабина місцевої синагоги почався з сонця, яке зазирнуло в незаслонені вікна його помешкання.

Сонячний промінець, нечутно для людського вуха, підкрався до покараного часом, зморшкуватого обличчя. Рабин примружився, повернувся на інший бік й нарешті розплющив очі. Підвівшись із ліжка і йдучи надвір до умивальника, він, за звичкою, що вже пустила міцне коріння, засипав словами вдячності свого Бога за те, що той подарував йому новий чудовий день. Облив себе водою і, фиркаючи та хапаючи ротом свіже ранішнє повітря, подивився догори, на небо — день починався прегарно, і начебто не віщував нічого лихого. Причепурившись та посмакувавши легким сніданком, Ізраїль Мойсейович Лівензон (так звали рабина), одягнувся і вийшов з дому. Він вирушив у справах на другий кінець містечка, до свого приятеля, до якого ще вчора обіцяв зайти на чай.

Як виявилося, рабин був завжди бажаним гостем. Бо ж вважався чоловіком досвідченим і мудрим. Тому він користувався великим авторитетом, і в містечку навіть взяли за моду запрошувати рабина до себе в гості. Мовляв, якщо той заходить і сидить довго, п'ючи чай, це має означати, що господарі теж розумні люди, і з ними є про що говорити такому розумасі, як наш рабин.

Обіцяло бути дуже спекотно. Рабин уже пройшов чималий шмат дороги, коли зустрів кілька знайомих йому добродіїв. Ті зняли капелюхи й привітались.

— Як ся маєте, ребе? — спитав його круглолиций пан в картатому піджаку.

— Дякую, слава Богу, все добре, — відповідав рабин, торкаючись і свого капелюха на знак поваги.

— Куди це ви так раненько? — не вгамовувався знайомий.

— Йду до пана Шкляра, як обіцяв, — терпляче відповідав ребе.

Вони жестами попрощались один з одним, і кожен пішов своєю дорогою.

Сонце почало не на жарт припікати, і чорна одежа, яку Ізраїль Мойсейович носив відповідно до свого сану, стала йому дошкуляти. Щоб хоча б як-небудь відволіктися від спеки, він почав розмірковувати над різними поважними речами.

«Пристрасне прагнення бути оціненим — це нездоланна жага, що постійно терзає людину і штовхає її на усілякі пригоди і вчинки. Та рідкісна людина, яка подолає цю жагу, буде панувати над серцями, і навіть трунар засмутиться, коли вона помре».

— Так казав мій батько — він був старим і мудрим чоловіком. Таким я запам'ятав його, але не лише йому, а й мені вдалось дожити до шляхетної сивини, і люди не вважають мене дурнем… Я користуюсь великою повагою серед міських мешканців. До мене постійно приходять радитися, нерідко запрошуючи до себе в гості. При зустрічі неодмінно знімають капелюха і таке інше, але це не те… ОСЬ! Моя проблема в тім, що, чим більше я думаю над словами батька, тим більше сумніваюсь в правдивості їх та істинності. Адже, щоб стати володарем цього океану сердець і, навіть, пішовши з життя, залишатися таким, необхідно мати кришталево чисті думки і світлу душу, але зробити це дуже складно, ба, неможливо. Я звик думати, що коли людина намагається себе реалізувати, тобто бути оціненою і затребуваною суспільством, вона, образно кажучи, руйнує чолом своїм стіни і велетенські мури, які в реальності не може пробити навіть гармата. Роблячи все це, надзвичайно важко залишатися з незаплямованою репутацією. Я вже не кажу про те, що коли людина ця стає безперечним лідером, і в неї з'являється те, до чого вона так прагнула, і до чого йшла, підставляючи своє обличчя під гарматне дуло і сама стаючи стінобитною зброєю, — величезна влада, то влада ця змінює людину кардинально, і, як мені здається, в жодному разі не на краще. Так, вона буде володарювати над серцями мільйонів, але решта мільярдів сердець повільно стікатиме кров'ю. Неможливо в один і той самий час бути доброзичливим для всіх, усім дарувати лише добро. Завжди, повторюю, завжди знайдуться люди, які будуть ображені справами цієї людини. Часто роздумуючи про це, я все більше загартовуюсь у впевненості, що такої людини не існувало ніколи, і ніколи така на світ не з'явиться…

Раптом, думи рабина перервав крик — кричала дитина. Судячи з плюскоту води та з того, що крик лунав з боку річки, дитина тонула. Рабин швидкою ходою поспішив на допомогу. Пройти було потрібно метрів двадцять по вкритому хаотично розкиданим камінням березі. Якомога швидше він дійшов до того місця, звідки долинав крик, і побачив хлопчика років дванадцяти. Обличчя його, чи то від переляку, чи, може, від холоду, було неприродно блідим, а губи посиніли. Це означало, що у воді він пробув досить довго, і вже встиг задубіти. Смерть, ця стара і безноса несподіванка, вже приготувалась поцілувати його в чоло своїми крижаними губами і пригорнути до себе, але він поки що міцно тримався за життя. За декілька метрів від берега малий ухопився за гілку дерева, що росло майже в воді й низько схилилося над нею. Сильна течія бурхливої річки намагалася відірвати тіло хлопчика від його соломинки, за яку він вчепився, як перелякане кошеня. І тільки-но рабин зібрався вжити заходів для врятування потопаючого, як відчув, що в нього сильно наморочиться голова. Все довкола затягнулось синюватою імлою, а потім взагалі — заплило туманом. Він наосліп намацав рукою дерево, біля якого стояв, і вхопився за нього міцно, як за останню в житті надію.

— Що це зі мною? — сказав він уголос сам до себе з подивом. — Раніше такого зі мною ніколи не траплялося. Мабуть, я вже почав старіти. Бідолашний хлопчик — я не можу його врятувати.

— Не