Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Нанесла маску для волосся, скраб для обличчя - максимально очистити шкіру, щоб макіяж ліг краще. Потім усе змила, висушила і вклала волосся і взялася за макіяж. Невимушені, відточені, вже майже машинальні рухи, адже поруч із Джейком я просто не могла собі дозволити виглядати не на всі сто, тому навчилася за кілька хвилин робити майже професійний макіяж. І поступово примара в дзеркалі стала трохи схожою на мене колишню. Ту, якою мені ніколи більше не стати.

Самотня сльозинка ковзнула по щоці. Я квапливо витерла її, наказала собі триматись. Вийшла з ванної кімнати і одяглася. Чорна мережива білизна трохи бовталася, як і сукня-футляр. Ну, пробач, Барінов, вага ось так просто не повернеться через одне твоє бажання. Сунувши ноги в човники на високій шпильці, вийшла з кімнати і пішла до їдальні. Та була просторою і, мабуть, могла б бути дуже світлою вдень, завдяки тому, що одна зі стін була повністю скляною, якби вона не була завішана темними важкими шторами. Великий прямокутний стіл було сервіровано на протилежних кінцях. А біля нього стояли двоє офіціантів. За моєї появи один з них відсунув стілець, допомагаючи сісти до столу.

– Ти завжди була пунктуальною дівчинкою, – його появи я не почула. Артур безшумно пройшов повз мене і сів навпроти. Нікому з тих, хто побачив би зараз цього чоловіка, не змогло б спасти на думку, що він лише годину тому мало не вбив людину. Біла сорочка із запонками, сливового кольору штани – без жодної зайвої складочки. Але справа не в одязі навіть, а у виразі обличчя. На тому - жодної емоції, воно маскою застигло над розстебнутим на два гудзики коміром сорочки. Про те, що сталося, нагадували лише збиті кісточки на правій руці. Один ледь помітний кивок – і на стіл перед нами одночасно поставили страви.

- Ну, я чекаю, - кинув він, дивлячись поверх моєї голови. Я слухняно взялася за їжу. Не відчуваючи ні смаку, ні навіть температури страви. Лише нудоту з першої ложки. Але я пригнічувала її, продовжуючи їсти – неквапливо та витончено, як колись навчила мене мама.

- Якби я наказав - будь-який з моїх людей побив би тебе до напівсмерті, а потім трахнув, - буденним тоном промовив Артур.

- Я мушу зараз злякатися?

- Або пошкодувати, що пожертвувала принципами заради такої людини.

- Рятувати життя – моє покликання. Не має значення, чиї вони.

- Таке собі покликання, коли відмовилася від нього настільки легко, - хмикнув Артур, відпивши вина.

- Я не… Це не було легко, - прошипіла, ледве стримуючи гнів, що охопив мене. На когось із нас – на нього чи себе, не могла б сказати точно.

*******

Я мріяла стати лікарем років із чотирнадцяти. З рідкісною для цього віку завзятістю та послідовністю крок за кроком йшла до поставленої мети. Раділа, що закінчу школу у шістнадцять, оскільки вже у шість років, вміючи читати та писати, вмовила маму з татом не чекати ще рік, і вони погодилися віддати мене до першого класу, адже так зможу якнайшвидше приступити до навчання.

Без труднощів склавши тестування, зуміла вступити на бюджет і з того моменту майже весь час і сили віддавала навчанню. Те давалося досить складно, але я й не думала здаватися, так близько підібравшись до справдження мрії.

Довго сумнівалася - чи потягну хірургію, але зважившись, знову-таки орала всупереч усьому. І поступово упередження та шовінізм починали відступати перед моїми результатами. Повільно, але все ж таки. А ось страх помилитися став моїм постійним супутником і залишався ним навіть коли я отримувала одне за одним підтвердження правильності своїх висновків і дій. Він напружував мене, але заважав усе менше з кожним днем, а незабаром і зовсім почав меркнути.

Мені пощастило потрапити під керівництво Леоніда Сергійовича, я пишалася тим, яка у нього склалася думка, щосили намагалася не розчарувати наставника, попутно губкою вбираючи знання, якими досвідчений хірург щедро зі мною ділився.

І ні, з появою Джейка, я не стала «забивати» на роботу, тим більше не почала помилятися у діагностиці чи лікуванні. Він не висловлював невдоволення тим, як сильно я зайнята, відчуваючи, наскільки важлива для мене ця робота. Ось тільки його спосіб життя поступово почав впливати і на мене. Вечірки до ранку - відпускаючи Джейка самого, я божеволіла від ревнощів, часті подорожі, та й просто сама необхідність завжди бути «при параді» - не гірше супер доглянутих пасій його друзів і «вільних» дівчат, що крутилися навколо чоловіків, подібних Джейку…. Все це банально потребувало часу.

Я відпрошувалася все частіше, брала відпустку власним коштом, приходила на зміни, поспавши лише кілька годин. Так, серйозних помилок не припускалася, не нашкодила нікому, на щастя… Але все це загострило ситуацію під назвою «жінка-хірург». Найменша ознака невпевненості – я все ж таки лише кілька місяців тому закінчила ординатуру – штучно збільшувався колегами до некомпетентності, кілька хвилин розмови по телефону – до того, що я «годинами базікаю зі своїм мажором у робочий час», та інше. Одного дня Леонід Сергійович викликав мене до свого кабінету.

- Елізо, ти дуже талановита дівчина, - м'яким голосом здалеку почав він, - але будь-який талант необхідно розвивати, не мені це тобі казати. Як і те, що, обравши таку складну для жінки професію, ти маєш працювати вдвічі старанніше за чоловіків. Постійно вчитися, отримувати досвід, адже у твоїх руках людські життя. Саме це має бути для тебе у пріоритеті і було лише кілька місяців тому.

  - І зараз теж, Леоніде Сергійовичу, - перебила я, - просто крім роботи в мене є ще й особисте життя, як і у вас, і в інших колег.

- Правильно, але твоє особисте життя занадто часто «є» в робочий час, - він поклав переді мною графік роботи, - хоча б у цьому місяці, скільки змін ти відпрацювала, а?

Я опустила очі.

- Елізо, ти буваєш неуважна…

- Це хто вам сказав?

- Це ми всі знаємо, - крижаним тоном промовив чоловік. - І дякувати Богу, що ти всього лише забула скласти виписку, а не переплутала симптоми через те, що тусувалася в черговому клубі до ранку і просто валилася з ніг від втоми!