Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Розділ 3. Потерпілі після катастрофи

Тіло чомусь відчувалося неповоротким, наче змінилася сила тяжіння Землі. Ноги налилися свинцевою вагою. А в голові все ще був туман.

Вилаявшись собі під ніс, струснула головою, сподіваючись таким чином повернутися до нормального стану. На подив спрацювало. Думки стали яснішими, та й загалом рухатися стало легше.

Автоматично подивилася на годинник: четверта ранку. Але обміркувати не встигла, куди поділися три с половиною години. Одночасно з цим я почула крики людей, що долинали з пляжу.

— Чуєте? — Ліза ззаду боляче схопила мене за руку, впиваючись у шкіру гострими нігтиками. — Хто це?

Озирнувшись, я побачила розширені від страху очі дівчини. Її обличчя освітив повний місяць, що з'явився з-за хмари. Ілля притискався до сестри, міцно вчепившись у неї двома руками.

— Побудьте тут, — розпорядилася суворим голосом. — Ілля за старшого.

Мої слова трохи знизили градус напруги. Іллюша кивнув і відійшов від сестри на крок. Міцно взяв її за руку. Ліза пирхнула, але теж кивнула, погодившись.

Геройствувати ніхто не збирався. Але мені довелося взяти на себе відповідальність і з'ясувати, що відбувається?

Решту стежки сама я пройшла швидше. Чим ближче підходила до пляжу, тим ясніше чула плач, стогін і голосіння людей. Без сумніву, їм потрібна була допомога.

На пляжі та на воді все добре проглядалося. І вже було зрозуміло, що на річці сталася катастрофа. Хоч на воді не було видно кістяка перевернутого судна, версія з крахом прогулянкової яхти або теплохода була правдоподібною. Ну, не з неба ж люди потрапили у воду!

Частина потерпілих вже вибралася на берег, частина ще борсалася у річці. Не роздягаючись, я кинулася допомагати тим, хто був у воді. У перший момент від крижаної води болем звело м'язи ніг. Далі більше, рівне ще вчорашнього вечора дно річки, в межах акваторії пляжу за два метри від берега різко обривалося. Від несподіванки я спочатку пішла з головою під воду, але, намацавши дно, стала у повний зріст. Вода діставала мені до грудей, а раніше тут доходила до колін.

Якщо згадати, що під час імпровізованого «кінця світу» землю добряче струснуло, можна було подумати про землетрус. Але невже такий слабкий поштовх так змінив рельєф дна річки та ширину річища? Воно явно стала вужчою. Протилежний правий берег візуально став вищим і ближчим.

Але на міркування не було часу. Варто було сконцентрувати увагу на потопальниках.

Почуття твердої поверхні під ногами швидко змусило мене зібратися. Переляк ще давав про себе знати скаженим биттям серця, але я вже могла адекватно дивитися на всі боки, шукаючи поглядом тих, хто потребував негайної допомоги.

За два метри від мене сплив чоловік униз обличчям. Він не ворушився. Вхопивши його за комір футболки, підтягнула у бік берега, одночасно перевертаючи у воді обличчям догори. Поки його тіло залишалося у воді, тягти було легко, а от на березі довелося повозитись. Спину тягнуло від напруги, коли я відтягувала його здоровенну тушу від води. Чоловік дихав самостійно. Від нього сильно несло спиртним.

Вдивившись в обличчя врятованого, смачно вилаялася.

— Олександре Олександровичу, чи це ви? — це був Соболєв, господар заводів, газет, пароплавів.

Чоловік розплющив очі. Сфокусував погляд на мені й, пробурмотівши одне єдине слово «стерво», відключився. Думала, свідомість втратив, але вже за хвилину зрозуміла, що Соболєв просто заснув. Ще й захропів, зараза!

Ще декільком знесиленим людям я допомогла вийти з води, притримуючи за пояс і поклавши руку собі на плече. Дуже швидко у воді нікого не лишилося.

Тепер треба було з кимось адекватним поговорити. Я озирнулася в пошуках когось, хто змусив би людей, які врятувалися, слухати себе і діяти їм же на користь.

На пляжі побачила своїх дітей. Вони мене не дочекалися, самі прийшли на берег.

Ліза підбігла до мене, не розуміючи, що робити далі. Іллюха крутився поруч, відчуваючи змішані почуття: і страшно, і дуже цікаво.

— Ліза, Ілля, вмивайтеся, тільки обережно. Вода дуже холодна і рельєф дна змінився. У воду не заходьте, скраєчку воду черпайте.

На пляжі тим часом почався якийсь броунівський рух. Хтось із чоловіків ходив туди-сюди. Жінки здебільшого плакали, сидячі на піску. Напруга і пережитий страх катастрофи виразно відчувалися у повітрі.

— Увага! — голосно вигукнула я. — За сто метрів є табір. Там ви зможете обсохнути біля багаття. Випити гарячого чаю. Хто на ногах, той допомагає тим, хто не може пересуватися. Нікого на березі не лишаємо. Є тут хтось, хто може сказати, чи всіх виловили? Чи потрібно ще шукати?

Великий чоловік підвівся з навпочіпки, відокремившись від групи з трьох жінок, що збилися в купу.

— Я можу, — впевнено промовив.

Він наблизився до мене і зупинився на відстані витягнутої руки. Вже розвиднялося. Розглянути співрозмовника стало легко.

Впізнавання прийшло не відразу. Микита Соболєв...

У серці болісно кольнуло. Ми не спілкувалися двадцять років. За цей час я пару раз його бачила на шпальтах газет, коли писали статті про сім'ю Соболева-старшого.

Але зараз я промовчала, не зізналася, що впізнала його. Просто слухала глибокий голос, уважно роздивляючись чоловіка. Він теж не дав зрозуміти, що впізнав мене. Хоча одразу почав спілкуватися на «ти». Але, може, це його звичайний стиль спілкування і до мене ніякого відношення не має.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍