Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

селянство від рук багатіїв. А тепер настала пора, сказав він, поквитатися за зло, заподіяне селянам. Він закликав бідних селян не виявляти ніякого милосердя до куркулів, ба навіть – що найдужче нас вразило – закликав просто знищувати їх. З його слів виходило, що єдиний спосіб для вбогих селян домогтися кращого й заможнішого життя – це зліквідувати багатіїв.

Ми сиділи мовчки, пропускаючи ці слова повз вуха. Проте не можна було залишатися зовсім байдужими до того, що він говорив. Наші душі запосіло передчуття якогось великого нещастя, що насувається на нас. Ми вже й до цього чули про колективізацію, про розкуркулення і навіть ліквідацію куркуля як «соціяльної кляси». Але дотепер ніхто ще не казав, що куркулів можна просто вбивати. А ось він говорить про вбивання куркулів як про справу чести й відваги.

Після павзи «товариш професор» завів мову про колективізацію. Він запропонував просте й привабливе пояснення. Партія та уряд, сказав він, хочуть зробити життя кожного селянина легшим і заможнішим. Робота в колгоспі буде менш обтяжлива й набагато корисніша. У колгоспі селяни знайдуть порятунок від експлуатації сільськими багатіями-куркулями. І нарешті, звірившись зі своїми нотатками, він виразно дав нам наздогад, що коли партія та уряд вирішили нас колективізувати, то супроти цього ми нічого не вдіємо. Ми ще й дякувати повинні, додав він безцеремонно, бо те, що добре для партії та уряду, добре також і для селян. Потім він сховав свої нотатки в кишеню, одпив трохи води, витяг цигарку з коштовного портсигара і сів. Ми ж і далі мовчали.

За пропаґандистом підвівся голова нашої стохатки і заявив, що бажає вступити до колгоспу. Він сказав: промова пропаґандиста була така ясна й переконлива, що в нього не лишилося ніяких сумнівів щодо найкращого селянського майбуття і що він найщасливіший у світі, оскільки записується до колгоспу одним з перших. Потім він спитався, чи хто з присутніх хоче наслідувати його приклад? Нас здивувало й навіть приголомшило, що знайшлось кілька таких, які відгукнулися на його заклик. Один з членів хлібозаготівельної комісії встав, підійшов до столу голови і заявив про своє бажання вступити в колгосп. Після того він оголосив виклик на «соцзмагання», запрошуючи іншого члена комісії піти його слідом. Ми ще більше здивувались, коли запрошений підступив до столу, прийняв виклик, а тоді викликав ще іншого члена; а тамтой у свою чергу викликав наступного, і так воно тяглося далі вздовж усього ряду. За членами комісії настала черга активістів десятихаток і п'ятихаток. Це було щось несподіване для нас. За декілька хвилин більш як 15 господарств нашої сотні стали членами цього клятого колгоспу.

Коли вже всі активісти позаписувалися до нього, нараз підійшов до столу один звичайний собі селянин. Він також оголосив про своє бажання вступити до колгоспу і так само закликав свого сусіда, Шевченка на прізвище, піти слідом за ним. Але цим разом активістам не пощастило, бо Шевченко завагався. Він навів багато виправдань, чому йому саме тепер незмога вступати до колгоспу: він мусить ще подумати, у нього жінка хвора, та й, крім того, йому любіше бути зовсім незалежним. Він наполягав на тому, що не може зараз того зробити, – хіба що пізніше. Активісти натискали на нього, щоб не зволікав з підписом, але він відмагався аж до розпачу. Час спливав повільно. Нікому не дозволялося вийти з приміщення надвір.

Раптом хтось вигукнув з кінця залі: «Та вступай уже! Не сидіти ж нам тут цілу ніч!»

Шевченко враз і скористався цією доброю нагодою.

«Як ти такий жвавий, то ходи сюди й сам підписуйся!» – гукнув він у відповідь і хутко рушив на своє місце, дарма що голова наказав від столу не відходити.

Спершу голова наполягав, щоб Шевченко повернувся до службового столу. Потім він став сердито спонукувати всіх присутніх підходити ближче й записуватись до колгоспу. Але ми не поступались, і ніхто не рухався з місця.

На активістів наш мовчазний опір, однак, не подіяв. Вони вочевидь були добре інструктовані, як діяти в такому випадку. Оскільки селяни затято мовчали й ситуація робилася прикрою, «товариш професор» вихопився з новою пропозицією. Він висловив думку, що годилося б відзначити таку «високопатріотичну і щасливу нагоду» надісланням телеграми «Центральному Комітетові Комуністичної Партії, радянському урядові й особисто товаришеві Сталіну». І, не чекаючи нашої згоди, «товариш професор» витяг з кишені шмат паперу й почав читати. То був текст телеграми, в якій мовилося, що, уважно вислухавши «високопатріотичну й виховну» промову представника з району і усвідомивши, яку перевагу має соціялістична система сільського господарства над приватновласницькою, селяни першої сотні врочисто обіцяють завершити стовідсоткову колективізацію до свята Першого травня. (Нам не знати як пощастило з цією належністю до першої сотні, і активісти часто закликали нас показати, що ми гідні того, щоб належати до числа перших).

На наш погляд, це була кумедна обіцянка, але ніхто з нас не наважився критикувати телеграми. Отож її було прийнято одноголосно.

Тоді голова повернувся до свого попереднього завдання. Цим разом він намагався навіть усміхатись.

– Що ж, як ми дійшли згоди і пообіцяли добитись стовідсоткової колективізації, – мовив він наче між іншим, – то вже не варто гаяти час, еге ж?

Він вимахнув олівцем і аркушем паперу над головою.

– Тоді підходьте і підписуйтесь, чого там! Ми як сиділи, так і далі ані руш.

– Підходьте, вже ж пізно, – підганяв він нас. – Чим скорше підпишетесь, тим скорше підете додому.

Ніхто й не рухнувся. Збентежений і знервований, голова прошепотів щось пропаґандистові на вухо. Той швидко підвівся і почав нам дорікати, як маленьким дітям, що негарно не дотримуватись обіцянки, особливо даної «товаришеві Сталіну». Оскільки ми обіцяли вступити до колгоспу, то треба зараз це й зробити. Але його батьківські умовляння не зрушили нас з місця. Ми затято мовчали. Це почало дратувати активістів, особливо голову. Як тільки пропаґандист скінчив свої умовляння, голова враз вискочив з-поза столу, схопив за барки котрогось чоловіка з першого ряду й шарпонув щосили.

– Ти... ти, ворог народу! – закричав він, захлинаючися з люті. – На кого ти чекаєш? Може, на Петлюру?

Петлюра ж був провідником українських національно-революційних сил під час визвольних змагань за десять років перед тим. Всіх його послідовників пізніше було переслідувано й так чи сяк знищувано, тож тепер назвати когось «петлюрівцем» означало приректи його на смерть. Але селянин залишився напрочуд спокійним.

– Не нервуйтеся, – стримано відказав він. – Телеграма каже, що ми мусимо вступити