Читати книгу - "За сестрою, Андрій Якович Чайковський"

вiд татарина й кинулись до зброї…

Дивляться, а їх з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв…

– Чорт батька твого! – сердяться козаки: – От налякали!

– Ха! ха! ха! – смiялися тi, що тепер прийшли: – Правда, що налякали?..

Попереду виїхав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi.

– А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули… А де вартовi, де сторожа?

– Якого бiса нам удень сторожi? – обiзвався Трiска. – Хiба ми послiпли?

– Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'їхали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк… Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують.

Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу…

– Ти не гримай! – каже i вдарив рукою по шаблi.

– Звiдки Господь привiв? – спитав дiд Панас.

– Що тут у вас сталося? – питає Недоля.

Дiд Панас розповiв йому усе…

– Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть… Як тебе звуть?

– Я Остап Трiска, ватажок…

– Ось i добре, – каже Недоля.

– Пристаєте, панове козаки, пiд мою руку? – гукнув Недоля.

– Нема що говорити, а треба пристати! – каже дiд Панас: – Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак…

– Хай буде й вiн, аби добрий! – гукали козаки.

Недолинi козаки пустили своїх коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися.

Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись.

Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи.

Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти…

– Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався?

– Ану, покажiт…

– Павлусю, ходи сюди!

Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi… Не хотiв iти…

– Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, – пiдбадьорювали його козаки.

Павлусь дивився заляканими очима на татарина.

Татарин махав до нього рукою й усмiхався.

– То бач, сину, воєнне дiло! До цього треба звикати, – пояснював один козак. – Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене.

Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що їм нiхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.

– Ти налякався вчора? – питає татарин.

Павлусевi переклали цi слова на українську мову.

– Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, – каже Павлусь.

Татарин засмiявся…

– Ну, вибачай, це воєнне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу…

– А де твiй кiнь?

– Пасеться.

– А сiдло є?

– Егеж!

– Ти менi подаруй твоє сiдло, а я тобi моє дам. Замiняємося та побратимами будемо.

Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна?

– Мiняйся, хлопче, це можна, – кажуть козаки. – Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, – дораджував йому хтось.

Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би.

Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був.

Павлусь уже йшов з сiдлом, та стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав.

– Так ти, татарине, сiдло мiняєш з хлопцем?

– Вже й замiняв…

– Егеж? А ти маєш своє сiдло? Вибачай, це моя воєнна добича, i ти i твiй кiнь i твоє сiдло…

Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного…

– Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?

Татарин мовчав.

– От хитрий поганець! – говорили козаки смiючись. – Якого побратима знайшов… Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi…

Татариновi не вдалося.

За той час обидва ватажки порадились зробити так:

Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб їх з коша заманити. Трiска iз своїми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiтає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi.

IV

Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цiєї ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро.

– Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня… Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу.

Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня.

Петро був вiдважний козак i не жалiв себе… Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати брата.

Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня.

Павлусь вийняв щось iз кишенi.

– Петре, братiку, на тобi…

– Що це?

– Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! – Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надвоє.

– На, брате, разом ззiмо.

Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля