Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

– Бо ти весь тремтиш, – жінка посміхнулася і розграбала попелище, щоб вивільнити жар. – Я

переживала за тебе… Думала, що ти не вцілієш. Наші чоловіки навчені до таких ситуацій. Їх

навчають з раннього дитинства, і вони знають, з ким б’ються, а про тебе я майже нічого не знаю. Я

навіть не знала чи взагалі ти вмієш битися, і чи в вашому світі є щось подібне.

– Дякую тобі. Я думаю, що у всякому світі, коли виникає двобій між будь-якими живими

істотами не на життя, а на смерть, то правило одне – вижити. А щодо мого світу, то, повір мені, у

нас відбувається ще гірше. У вас хоча б дві форми життя б’ються між собою, а у нас… – Максим

не став продовжувати, йому чомусь стало соромно розповідати, як у його світі люди жорстоко

вбивають одне одного заради влади, грошей і навіть задоволення. Тому він змінив тему і запитав:

– А чому на вас нападають «сірі»?

– Заради поживи. Вони викрадають наших людей, а особливо жінок і дітей…

– Зрозуміло, м’ясо самок і дитинчат більш смакує, і вага по силі. Тоді чому ви їх просто не

винищите?

– Їх дуже тяжко вистежити. Вони живуть під землею і вилазять звідти тільки вночі. Після

себе практично не залишають жодних слідів. Де їхні нори, ще ніхто не бачив.

Максим побачив, як вантажили туші вбитих «сірих» на якийсь віз, і запитав:

– А куди ці туші відвозять?

– За околицю селища і спалюємо. Це, звісно, наші вороги, але ж не гнити їм, псуючи

смородом повітря.

– А якщо є поранені, з ними що робите?

– Добивають, навіщо ж вони нам?

– Ой, яку ви дурницю робите, це один із шансів знайти їхнє лігво, – промовив Максим і

попрямував до воза, а Вереска повернулася до своїх подруг.

Ярона ніде не було видно. З учорашньої компанії знайшовся тільки Онік. Максим підійшов

до нього і запитав, де можна знайти Ярона.

– Він пішов до старійшини селища. Ну, як ми їх? – кивнув весельчак головою на купу

«сірих».

– Добряче, але можемо ще й краще, тільки треба спершу з Яроном порадитися.

– Він буде ось у тій хаті, – вказав рукою на одну із хат Онік.

      У хатині старійшини було затишно і тепло. Для такого комфорту неабияк старався вогонь.

Він то шипів, то потріскував, витанцьовуючи в каміні поміж полін, пожираючи їх дотла. Як тільки

стомлювався та присідав перепочити, то йому підкидали свіжу порцію дров і він знову набирався

сил.

       За столом сиділо троє чоловіків. Сивий з довгим волоссям (яке було зібране і перев’язане на

потилиці в «хвіст») і бородою (частина якої ховалася за столом) чоловік років під сімдесят сидів

поперек столу, а двоє молодиків, Ярон і Корзо, по краях. На столі стояв глек з медовухою,

череп’яна макітра з паляничками та біля кожного по кухлю.

– Живе він сам на «Галявині блукань», а хто він і звідки ніхто не знає, – сказав Корзо і

потягнувся до кухля.

– Кажуть, Вереска з ним частенько спілкується. Що вона про нього розповідає? – запитав

сивобородий, не відриваючи погляду від вогню у каміні.

– Вона взагалі верзе якусь нісенітницю, буцімто він з іншого, якогось паралельного, світу і

потрапив до нас випадково, – відповів Ярон.

– З якого такого ще «паралельного» світу? То може він з головою не дружить? – чіплявся

далі сивобородий.

– Та ні, ніби все нормально.

– А ти звідки знаєш, що впрягаєшся за нього? – кольнув його Корзо.

– По-перше, він мені врятував життя, по-друге, я з ним спілкувався і поки ще можу

відрізнити дурня від нормальної людини, тому і впрягаюся. Зрозумів?! – загорівся Ярон.

– Ох, ця кров молода… Заспокойтеся обоє! Ти, Ярон, привів у селище незнайомця, а які його

наміри ми не знаємо.

– Я його намірів не знаю, але з тих пір, як він поселився на галявині, жодного разу не

приходив у селище, поки його не привів я, бо інакше не міг. І ви чудово розумієте чому.

– Ну що ж, доведеться звертатися до старців… – задумливо буркнув старий.

Максим зупинився перед дверима до хатини. Він трохи завагався перед тим як увійти. Не

знаючи ні їхніх правил, ні звичаїв, він побоювався зробити щось не так. А досвід вже нашіптував

на вухо, що коли робиш «щось не так», то наслідки можуть бути непередбачувані. Тим паче це

хатина старійшини селища, і хто знає, якою владою його наділили. Він озирнувся навколо,

шукаючи когось, щоб запитати, аж тут і біляве дівча з кошем на поріг ступило.

– Перепрошую, пані, – чомусь перейшов на жартівливий етикет Максим, – а як мені краще

зайти до вашого старійшини?

– Я думаю, краще буде, якщо ти зайдеш в двері, – засміялася вона, відчиняючи двері. – Чому

стоїш? Заходь.

       Дівча юркнуло в дверний отвір і розчинилося десь усередині хатини. Максим на мить

затримався, вагаючись, чи взагалі потрібно пхати сюди свого носа, та все ж, поборовши

хвилювання, зайшов до хатини. Його зустріли троє чоловіків і те саме дівча, що вже почало

прибиратися в кімнаті. Інтер’єр нагадував глибоке минуле з його світу. Мінімалізм: стіл, лави,

ліжко, зроблене з підручного матеріалу, декілька полиць з нехитрим глиняним посудом і посеред

хати камін, який смакував свіжо підкинутим поліном. Максим зупинив свій погляд на людях, що

сиділи за столом. Двох: Ярона і Корзо, Максим вже знав, а третього – сивого, літнього чоловіка –

бачив вперше. Посилаючись на значення слова «старійшина», він зрозумів, що цей чоловік і є ним.

Тому, вітаючись до всіх, він все ж дивився у вічі тільки сивобородому:

– Вітаю вас! Я хотів би поговорити, щодо «сірих», точніше, як їх вистежити.

– Ти думаєш, що найрозумніший тут знайшовся, і до тебе ніхто цього не пробував зробити? –

мов заноза, вшпилив Корзо.