Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

подробиць. Вона й гадки не мала, багато чи мало цього часу.

Дівчина обмірковувала правила. Думки змінювали одна одну. Від роздумів про марність задуму повернутися в минуле вона перейшла до наміру взяти ситуацію до своїх рук і сказати все, що хотіла. Зрештою, гірше вже не буде, бо теперішнє однаково не зміниться. Фуміко раз по раз повторювала правила, доки не заснула обличчям на столику.

Уперше Фуміко дізналася про мрію Горо, коли витягла його на третє побачення. Він фанатів від комп’ютерних ігор. Особливо йому подобалися ті онлайн-ігри, що називалися MMORPG[4]. Його дядько був одним з розробників усесвітньо популярної MMORPG під назвою Arm of Magic. Із самого дитинства він мав на Горо величезний вплив, і той мріяв долучитися до його компанії TIP-G. Ті, хто хотів складати вступний іспит на роботу в компанії, мали виконати дві передумови: 1) мати принаймні п’ять років досвіду роботи системним адміністратором у медичній галузі; 2) самостійно розробити нову комп’ютерну гру. Людські життя залежали від стабільної роботи систем у медичних закладах, тому не можна було припуститися помилок у програмах. В індустрії онлайн-ігор, з іншого боку, помилки не вважали чимось страшним, адже завжди була можливість додаткового оновлення навіть після випуску гри.

У TIP-G усе було інакше. Туди приймали лише людей з досвідом роботи в медичній галузі. Вони хотіли, щоб у них працювали тільки найкращі програмісти. Коли Горо розповів Фуміко про цю мрію, вона здалася їй чудовою. Та дівчина не знала, що головний офіс компанії TIP-G був в Америці.

Перед їхнім сьомим побаченням Фуміко чекала Горо на місці зустрічі, коли з нею заговорили двоє чоловіків. Вони намагалися познайомитися. Доволі привабливі, але їй було байдуже. Уже не вперше чоловіки фліртували з нею, і Фуміко вигадала спосіб позбуватися таких залицяльників. Та саме тоді прийшов Горо й ніяково зупинився осторонь. Фуміко відразу підійшла до нього, але ті двоє чоловіків кинули на нього презирливі погляди й запитали, чому вона з таким нікчемою. Їй довелося скористатися своїм способом.

Горо у відповідь лише схилив голову й промовчав. А Фуміко повернулася до чоловіків та оголосила англійською: «Ви не знаєте, який він чарівний», російською: «Йому не бракує сміливості братися за складні завдання на роботі», французькою: «Йому вистачає сили волі не здаватися», грецькою: «Він має виняткову здібність досягати неможливого», італійською: «Я також знаю, що він доклав неймовірних зусиль, щоб розвинути в собі цю здібність», та іспанською: «Він полонив мене так, як не зміг жоден інший чоловік». Відтак додала японською: «Якщо ви, хлопці, зрозуміли, що я щойно сказала, то я залюбки проведу з вами час».

Приголомшені, обоє спершу стояли мов укопані. Потім перезирнулися і, насупившись, пішли.

Фуміко задоволено посміхнулася Горо.

— Ти, звісно ж, усе зрозумів, — сказала вона, цього разу португальською.

Не приховуючи сорому, Горо легенько кивнув.

На їхньому десятому побаченні він зізнався, що ніколи раніше ні з ким не зустрічався.

— О, то я перша жінка, з якою в тебе серйозні стосунки, — радісно озвалася Фуміко.

Так вона вперше підтвердила, що вони таки зустрічаються, і Горо здивовано розширив очі.

Можна сказати, той вечір був початком їхніх стосунків.

Фуміко не знала, як довго спала. Зненацька жінка в білій сукні з ляскотом закрила свою книжку. Зітхнула. Вийняла зі своєї білої сумочки білу хустинку, повільно підвелася й рушила в бік убиральні.

Фуміко ще не прокинулася, тому й не помітила, що жінка в білій сукні пішла. Із затильної кімнати з’явилася Казу. Мабуть, кафе ще не зачинилося. Казу досі була вдягнена у свою форму, що складалася з білої сорочки, чорного метелика, камізельки, чорних штанів і фартуха. Вона взялася витирати столик, за яким сиділа жінка в білій сукні, і гукнула Фуміко.

— Пані… Пані…

— Що?.. Так? — здивовано озвалася Фуміко.

Вона миттю випросталася, гарячково закліпала ще заспаними очима, безтямно роззирнулася й урешті помітила, що саме навпроти неї щось змінилося.

Жінки в білій сукні не було.

— Ох…

— Стілець вільний. Хочете сісти?

— Звісно хочу! — вигукнула Фуміко.

Вона миттю зірвалася зі свого місця й кинулася до стільця, який мав повернути її в минуле. На вигляд це був звичайнісінький стілець, нічого особливого. Доки вона стояла й дивилася на нього, ледве стримуючи бажання сісти, її серце забилося швидше. Нарешті, виконавши різноманітні правила й переживши прокляття, вона дістала свій квиток у минуле.

— Добре, поверніть мене в минулий тиждень.

Фуміко один раз глибоко втягнула повітря. Угамувала серце, яке шалено калатало, й обережно протиснулась у простір між стільцем і столиком. Фуміко думала про повернення в той день минулого тижня, опускаючись на стілець, і від цього напруга й захват досягли свого піку. Фуміко так різко сіла, що ледве не підстрибнула.

— Гаразд. У минулий тиждень! — вигукнула вона.

Серце стислося від передчуття. Вона роззирнулася. Оскільки в кафе не було вікон, дівчина не знала, день був надворі чи ніч. Стрілки трьох старих настінних годинників показували різний час. Проте Фуміко не бачила жодної різниці. Якщо вона повернулась у той день минулого тижня, Горо теж мав би бути тут, але його ніде не було…

— Я не повернулась у минуле, так? — пробурмотіла Фуміко.

Вона досі не потрапила в минуле. «Тільки не кажіть, що я остання дурепа, бо повірила в цю нісенітницю про повернення в минуле».

Коли Фуміко вже помітно нервувала, біля неї з’явилася Казу зі срібною тацею, на якій стояли срібний чайничок і біла кавова чашка.

— Я ще не повернулась у минуле, — напружено сказала Фуміко.

Байдужний вираз обличчя Казу не змінився.

— Є ще одне правило, — відповіла вона холодно.

«Дідько! Ще одне правило. Не так уже й легко повернутися в минуле, просто сівши на потрібний стілець».

Фуміко вже осточортіли всі ці правила.

— Ще правила?! — вигукнула вона, та насправді відчула полегшення, адже це означало, що в неї таки є шанс побувати в минулому.

Казу почала пояснювати, анітрохи не зважаючи на невдоволення Фуміко.

— За мить я наллю вам кави, — сказала вона, поставивши чашку перед дівчиною.

— Кави? Чому кави?

— Ваш час у минулому почнеться тієї миті, коли я наллю каву… — Казу пропустила повз вуха її запитання.

Фуміко це видалося трохи дивним, та вона зберігала спокій.

— …але ви маєте повернутися до того, як кава охолоне.

Почувши це, Фуміко занепокоїлась.

— Що? Так мало часу?

— Останнє й найважливіше правило…

«Ця балаканина ніколи не скінчиться». Фуміко кортіло вирушити в минуле.

— Забагато правил… — пробурмотіла вона й обхопила руками чашку перед собою. Звичайнісінька чашка, у яку ще не налили кави. Але дівчині здалося, що на дотик вона була холодніша за порцеляну.

— Ви мене слухаєте? — продовжувала Казу. — Повернувшись у минуле,