Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

меси й літургії. Омріяна церковка зменшилася до розмірів придорожньої каплички, а ріка пілігримів всохла до цівочки. Новий Рим зайнятий іншими речами, скажімо клопотанням про формальне визначення Надприродних Дарів Пресвятої Діви Марії. Так, домініканці наполягали на тому, що Непорочне зачаття передбачало не лише здобуття нею внутрішньої благодаті, а ще й те, що Богородиця одержала надприродні сили, властиві Єві до Гріхопадіння; тим часом деякі богослови інших орденів хоч і погоджувалися із таким благим припущенням, та сумнівалися в тому, що йшлося якраз про такий випадок, зі свого боку переконуючи, нібито «істота» може бути «від народження невинною» і водночас не володіти жодними надприродними дарами. Домініканці з повагою приймали цю тезу, але переконували в тому, що їхня думка невіддільна від інших догм, як-от Успіння (надприродне безсмертя) і Безгріховність (яка передбачає надприродну непорочність) та чимало інших прикладів. У спробі вирішити цей диспут Новий Рим, здається, лишив справу із канонізації Лейбовіца припадати пилюкою на поличці.

Задовольнившись дрібною церквичкою преподобного та мілким струмком прочан, брат Френсіс почав куняти. Коли він прокинувся, від багаття вже лишилися самі жарини. Новіція огорнуло погане передчуття. Чи він сам-один? Юнак роззирнувся у всеохопній темряві.

З-за червонястих вугликів на нього дивився чорний вовк.

Послушник зойкнув і кинувся в укриття.

Цей крик, думав він, трусячись у своєму лігві з брил і хмизу — лише незумисне порушення мовчазного ритуалу. Він лежав, притискаючи до себе металевий футляр, і молився, щоби дні Посту минули якнайшвидше, а тим часом вовчі лапи шкреблися навколо його прихистку.

Розділ 3

— …А потім, отче, я ледь не взяв хліб і сир.

— Але ж не взяв?

— Ні.

— То гріховного діяння не відбулося.

— Мені так його хотілося, що я майже відчував смак.

— Свідомо? Тобто чи насолоджувався ти фантазією зумисно?

— Ні.

— Ти намагався її позбутися.

— Так.

— То й гріха зажерливості не було. Тож чому ти про це сповідаєшся?

— Бо потім я втратив над собою владу й оббризкав його святою водою.

— Що-що ти зробив? Навіщо?

Отець Черокі, вбраний у столу[32], споглядав покутника, який стояв перед ним на колінах під розпеченим сонцем посеред пустелі. Священик дивувався, звідки в такого юного хлопчини (й не надто розумного, наскільки він міг виснувати) могла трапитися нагода, чи майже нагода, согрішити в повній ізоляції серед голої пустелі, вдалині від будь-яких розваг та очевидних джерел спокуси. Утрапити в халепу майже нереально, коли ти озброєний лише розарієм, кременем, складаним ножиком і молитовником. Принаймні так видавалося отцю Черокі. Та ця сповідь тривала вже надто довго, йому хотілося, щоб юнак уже закруглявся. Знову розгулявся артрит, та позаяк священик із собою на обходи брав переносний столик зі Святими дарами, то все ж таки волів стояти чи опускатися навколішки разом із покутником. Перед маленькою золотою скринькою із гостіями він запалив свічку, але вогник майже розчинився в яскравому сонці, а можливо, вітер його уже геть задув.

— Але вигнання нечистого зараз допустиме і без отримання чіткого дозволу згори. То про що ж ти сповідаєшся — про свою лють?

— І про неї також.

— На кого ти розлютився? На старигана чи на себе за те, що ледь не взяв харчі?

— Я… я не знаю.

— Ну, то вирішуй, — нетерпляче відповів отець Черокі, — звинувачувати себе чи ні.

— Я виню себе.

— У чому? — зітхнув Черокі.

— У зловживанні святинею в нападі гніву.

— «Зловживанні»? Ти не мав жодної раціональної причини підозрювати диявольський вплив? Ти просто розізлився й оббризкав його? Так, наче чорнилом бризнув у вічі?

Новіцій щулився і вагався, розуміючи сарказм священика. Братові Френсісу завжди нелегко давалися сповіді. Він ніколи не міг підібрати слів, щоб описати свої гріхи, і, намагаючись пригадати мотиви, безнадійно спантеличувався. Та й отець не допомагав зі своїм «звинувачувати себе чи ні», хоча й так очевидно, винуватив себе Френсіс чи не винуватив.

— Здається, на якусь мить я втратив здоровий глузд, — нарешті вимовив послушник.

Черокі відкрив рота, певно, збираючись обговорити це питання, але потім передумав:

— Зрозуміло. Що ще?

— Думки про зажерливість.

Священик зітхнув.

— Мені здавалося, це ми вже обговорили. Чи ти маєш на увазі якийсь інший момент?

— Учора. Мені трапилася ящірка, отче. Вся в жовто-блакитну смужку і з такими соковитими стегенцями завтовшки як палець, ще й пухкими. І я все думав, що смакуватиме вона, як курятина, засмажена до коричневого і хрустка зовні…

— Зрозуміло, — перебив священик. Його немолодим лицем майнула ледь помітна тінь відрази. Зрештою, юнак забагато часу проводив на сонці. — Ти насолоджувався цими думками? Не намагався позбутися спокуси?

Френсіс почервонів:

— Я… я намагався її вхопити. Але вона втекла.

— Тож це була не лише думка, але й дія. Це був єдиний раз?

— Ну, так, тільки раз.

— Отже, у думках і діях ти прагнув з’їсти м’ясо під час Великого посту. Будь ласка, зараз говори якомога конкретніше. Я гадав, ти добре розібрався зі своєю совістю. Іще щось?

— Багато чого.

Черокі здригнувся. Йому ще належало відвідати кількох відлюдників; він довго їхав по спеці, й коліна в нього нили.

— Будь ласка, викладай все чимшвидше, — пробурмотів він.

— Скверна, одного разу.

— У думках, на словах, чи в діях?

— Ну, цей суккуб, вона…

— Суккуб? А, вночі. Ти спав?

— Так, але…

— Тоді чому сповідаєшся в цьому?

— Через те, що було після.

— А що було після? Це було вже після пробудження?

— Так. Я й далі думав про неї. Продовжував уявляти раз за разом.

— Зрозуміло, хтиві думки, очевидно, вони приносили задоволення. Ти шкодуєш про це? Що ще?

Усю цю тривіальність священик чув безкінечно то від одного послушника, то від іншого, то від одного новіція, то від іншого. На думку Черокі, найменше, чим би йому міг зарадити брат Френсіс, — це викласти всі самозвинувачення у чіткій і структурованій формі, як «раз-два-три», без підказок і намацувань. Френсісу ж нелегко вдавалося формулювати, про що він хотів говорити. Панотець чекав.

— Здається, я знайшов своє покликання, але… — новіцій облизнув губи і вп’ялився у комашку на камені.

— Он як? — байдужим голосом відказав Черокі.

— Гадаю, так… Та чи вважатиметься гріхом, отче, що спочатку до написаного я поставився зневажливо?

Священик кліпнув. Написаного? Покликання? Що це за питання… Він кілька секунд розглядав серйозне обличчя послушника, а тоді насупився.

— Ви з братом Альфредом обмінювалися записками? — поцікавився він суворо.

— О, ні, отче!

— То хто ж і що писав?

— Преподобний Лейбовіц.

Черокі задумався. Хіба є в архівах древніх документів абатства манускрипт руки самого засновника Ордену? Оригінал? Трохи поміркувавши, він утвердився у думці: