Читати книгу - "Перехрестя світів, Олександр Гулій"

Про дівчину і картини

І що краще вона малювала, тим гірше ставало її життя – поки справжній світ став зовсім поганий для неї. Дійшло до того, що все стало їй як чуже. Дійшло до того, що ніхто більше не був достатньо для неї добрим, витонченим, досить реальним. Чим більше фарб і життя вона вдихала в картини, тим тьмянішим і сумнішим ставав навколишній світ. Але вона не могла зупинитись. Світ навкруги більше не здавався їй досить живим і всі фарби весни не могли зрівнятися з тим, що малювала на полотні її уява. Виходячи з дому, вона думала лише про майбутню роботу. Вона поставила перед собою просту і зрозумілу в той момент мету - зобразити місто, що раптом стало чужим і незвичним, на картинах так, щоб воно знову могло радувати її різноманіттям фарб, щоб у ньому знову відчувалося так непомітно втрачене для неї життя.

Вона їхала у вагоні метро і міркувала про те, як намалює відреставрований нещодавно музей історії, як штрих за штрихом з'являться на картині прекрасна стела і невелика площа, що оточила її, викладена шорсткими плитами. Вона уявляла, як заллються неймовірно яскравим золотом куполи невеликого монастиря за площею і яким чарівно синім буде весняне небо на її полотні. Виходячи на вулицю, вона не одразу побачила, що в давно звичній для неї панорамі, що відкривається будь-кому, хто виходив на цій станції, щось було не так.

Він сидів, схрестивши ноги по-турецьки, на викладеному плиткою парапеті і читав. Не звикла ще після тьмяних ламп метро до яскравого сонця, вона не змогла його до ладу розгледіти, але встигла помітити, як він раз у раз відриваючись від читання, розглядав перехожих. Коли вона проходила повз нього, він окинув її поглядом і несподівано широко посміхнувся, але вона пройшла, навіть не сповільнивши кроку. Люди часто проводжали її усмішками і шепітками, обговорюючи молоду художницю, і вона не почала розглядати чергову, як їй тоді здалося, людину, яка, як і багато хто, могла б награно розчулитись юному таланту, щоб через мить забути про неї назавжди.

До вечора її картину було майже завершено. Цілком занурившись у роботу, вона навіть не помічала, як забруднилися фарбами її руки та легкі лляні штани, які, втім, і до цього зберігали на собі сліди її кропіткої роботи. Вона не помітила, як випадково розмазала фарбу по щоці, вона пропустила мить, коли сонце почало хилитися до заходу сонця. Коли вона йшла назад до метро, то знову побачила його, він так само сидів і читав книгу. Вона подумала, що дивно сидіти в такому місці весь день і читати і вже майже минула його, акуратно тримаючи в руках своє незакінчене творіння, коли її зупинив його голос.

- Як красиво.

У цих двох словах якимось немислимим чином вмістилося стільки почуттів, що вона від несподіванки завмерла, не зумівши зробити більше ні кроку. Ніколи вона не чула, щоб у звичайному реченні було так багато емоцій. Вона змогла лише здивовано запитати:

– Що?

– Твій малюнок. Він неперевершений, – відповів він і знову, як і вранці посміхнувся, але тільки зараз вона змогла розглянути його посмішку. Захотіла розглянути. На його обличчі не було нічого, крім абсолютно непідробного захоплення. Ні тіні заздрості чи байдужості чи навіть лицемірства не можна було побачити в його очах, таких неймовірно синіх, що небо на полотні в одну мить здалося їй тьмяним і вицвілим, як і весь світ, який бачився їй тоді таким похмурим і несправжнім.

– Дякую. – Вона відповіла і завмерла в нерішучості. Вперше за довгий час вона не знала, чи варто йти далі, повз чергового шанувальника її роботи.

– А я читаю книги. Щоправда, тут це не дуже добре виходить. Книги варто читати вдома в спокої і затишку, насолоджуючись кожним рядком, але, боюся, якщо я просто сидітиму тут весь день і дивитимусь на всі боки, мене хтось прожене. – Він знову посміхнувся. Вечірній вітерець розкидав по плечах його трохи курчаве чорне волосся і він поспішив прибрати неслухняні локони з обличчя, ще більше розвеселившись.

– Але навіщо сидіти тут цілий день? – Здивовано запитала вона, все ще не розуміючи, чому не пішла додому, чому залишилася розмовляти з незнайомою людиною.

– Я архітектор, багато працюю. У мене є лише два дні на тиждень, щоб відпочити та насолодитися життям, а іноді й того менше. Я приїжджаю у різні частини міста та просто дивлюся навколо. Спостерігаю, як люди гуляють, поспішають у справах, говорять по телефону і чекають на друзів. Дихаю курним повітрям, п'ю газовану воду з сиропом і тішуся з усього цього. Тобі на метро? Ходімо разом.

– Ти дивний, – лише відповіла вона, спостерігаючи, проте, як легко він зістрибує з парапету, і приєднуючись до спуску в освітлений неяскравими лампами перехід.

– Багато хто мені це говорить.

Він заливисто засміявся, ховаючи свою книгу в сумку, і вона, не зумівши стриматися, посміхнулася. Але він був справді дивним. На якийсь час замовкши, він продовжував усміхатися і теплота в його очах, здавалося, була настільки реальною, що могла зігріти весь всесвіт. Він з'їхав по поруччям сходів, проскочив турнікет, варто було тільки спалахнути зеленій лампочці, що сповіщала про оплату проїзду, він у два кроки подолав відстань до ескалатора і з легкістю спіймав її, коли вона спіткнулася, промахнувшись ногою по сходинці, що швидко міняла свою висоту. Їй стало ніяково від своєї незграбності, але він лише знову посміхнувся, і на мить вона подумала, що в цьому молодому архітекторі більше життя, ніж у всіх її картинах.

– Чому ти сумна? – спитав він, коли вони їхали у світлому, майже порожньому вагоні, і несподівано почав шукати щось тільки йому відоме у численних кишенях своїх штанів. Їй було незвично і незручно говорити про це незнайомій людині, але вона все ж таки сказала:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍