Читати книгу - "Зачароване життя"

class="p1">— Ні, я зовсім про це не думаю, — сказала Ґвендолен. — Напевно, ти також зможеш відчути цей вплив. Прогуляйся замком і відчуєш, що тут усе мертве.

Кет анітрохи не сумнівався у правдивості її слів. У замку справді панувала дивна атмосфера. Спершу він вважав, що це всього-на-всього тиша, але, здається, помилявся. Попри спокій, який ніби витав у замку, можна було відчути якусь незрозумілу невагомість, немов би усе, що вони робили чи казали, було вкрите велетенською пуховою ковдрою. Навіть їхні голоси були тонші, аніж зазвичай та ще й не відлунювали. Дивина!

— Так, тут справді доволі дивно, — погодився він.

— Більше, аніж дивно! Тут жахливо! — сказала Ґвендолен. — Мені дуже пощастить, якщо я виживу. — Й за мить, на величезний подив Кета, додала: — Але я не жалкую, що сюди приїхала.

— А я жалкую, — сказав Кет.

— Але за тобою треба комусь приглядати, — сказала Ґвендолен. — Гаразд. На моєму туалетному столику лежить колода карт. Вони, звичайно, для ворожіння, але якщо вийняти з них козирі, то зможемо зіграти в преферанс.

4

Тиша та спокій панували у замку і наступного ранку, коли служниця, руда Мері, прийшла його будити. Яскраве вранішнє сонце ковзало промінням по вигнутих стінах кімнати. Хоч Кет тепер знав, що довкола повно людей, жоден звук не порушував тиші замку. За вікном також панувала німота. «Я тепер знаю, щó це мені нагадує! — подумав Кет. — Таке відчуття зазвичай буває, коли цілу ніч йшов сніг». Ця думка сподобалася йому й так його зігріла, що він знову задрімав.

— Час прокидатися, Еріку, — сказала Мері, термосячи його. — Я зробила тобі ванну. Навчання починається о дев’ятій годині. Поквапся, бо не встигнеш поснідати.

Кет підвівся. Він настільки був переконаний, що уночі падав сніг, що вкрай здивувався, виявивши, що від вранішнього сонця у його кімнаті тепло. З вікна виднілися зелені моріжки та квіти, а над розквітлими деревами кружляли граки, наче бачили в цьому помилку природи. Мері пішла. Кет дуже зрадів, бо ще не вирішив для себе — подобається вона йому чи ні, та й на сніданок не хотілося запізнитися. Він швиденько одягнувся, зайшов у ванну кімнату, випустив з ванни воду і побіг крученими сходами вниз до кімнати Ґвендолен.

— Ми встигаємо на сніданок? — стривожено запитав він її.

Ґвендолен була не в дусі. Втім, так було щоранку, коли вона розчісувала свої золоті коси. От і зараз, сидячи на стільці з синього оксамиту перед дорого оздобленим дзеркалом, вона несамовито боролася зі своєю зачіскою.

— Я не знаю, і мені байдуже. Замовкни! — сказала вона.

— Так говорити не годиться, — служниця Евфімія увійшла до кімнати разом з Кетом. Це була доволі симпатична дівчина. І насправді вона не сприймала своє ім’я як тягар. — Ми чекаємо на вас, щоб подавати сніданок. Ходімо.

Ґвендолен демонстративно перестала розчісувати коси, і вони пішли за Евфімією до кімнати, яка була трішки далі по коридору. Щойно провітрена квадратна кімната з рядом великих вікон виглядала занедбаною супроти решти замку. Оббивка на шкіряних кріслах потерта, а на килимі, схожому на моріжок, проглядались брудні плями. З відкритих дверей буфетів то тут, то там виднілися годинники, тенісні ракетки та інший непотріб. Джулія й Роджер, гарно одягнені, уже чекали на Кета і Ґвендолен за столом. Мері, що стояла біля вікна, сказала:

— О, ви вчасно!

І почала вовтузитися з чимось цікавеньким, схованим у буфеті біля грубки. Щось дзенькнуло. Мері підняла ляду й дістала звідти великий таріль, на якому лежали окрайці хліба з маслом й стояв коричневий глек із гарячим какао. Вона принесла таріль до столу й Евфімія налила кожному горня какао. Ґвендолен з презирством оглянула наїдки й спитала:

— І це все?

— А чого ви ще хочете? — запитала Евфімія.

Ґвендолен не могла добрати слів, щоб висловити усі свої бажання: вівсяна каша, яєчня з беконом, грейпфрут, тост, вуджена риба — усі ці наїдки спали їй на думку водночас, поки вона дивилася на таріль.

— Думай швидше, — сказала нарешті Евфімія. — Щоб ти знала, я також хочу поснідати.

— Ви не маєте мармеладу? — запитала Ґвендолен.

Евфімія і Мері перезирнулися.

— Джулії та Роджеру не дозволяють їсти мармелад, — відповіла Мері.

— Але мені можна його їсти, — сказала Ґвендолен. — Негайно принесіть мені мармелад!

Мері підійшла до переговорної труби біля ліфта й після шарудіння, переговорів та ще одного дзенькоту, прибув глечик із мармеладом. Мері принесла його й поставила перед Ґвендолен.

— Величезне дякую! — палко промовив Кет.

Він любив мармелад не менш, ніж Ґвендолен, а зараз, напевно, ще більше, бо ненавидів какао.

— Та, будь ласка! — сказала Мері з насмішкою, й обидві служниці вийшли.

Певний час всі їли мовчки. А трохи згодом Роджер сказав Кетові:

— Подай мені мармелад, будь ласка.

— Тобі не можна це їсти, — сказала Ґвендолен. Її настрій не змінився.

— Ніхто не довідається, якщо я з’їм трішки мармеладу з вашого ножа, — приязно мовив Роджер.

Кет передав йому мармелад, а також свій ніж.

— Чому вам не дозволяють його їсти?

Джулія й Роджер обмінялися таємничим поглядом.

— Ми надто товсті, — сказала Джулія і спокійнісінько взяла ніж та мармелад у Роджера, який уже намастив свій окраєць хліба.

Відповідь не здивувала Кета. Особливо коли він побачив, як багато мармеладу вони накладають собі на хліб. Мармелад стримів з обох країв скибки хліба коричневими липкими скелями. Ґвендолен подивилася на малих товстунів з огидою, а потім задоволено оглянула свою акуратну парусинову сукню. Безперечно, відмінність була разючою.

— Ваш батько дуже гарний чоловік, — сказала вона. — Він, напевно, розчарований, що ви обоє такі товстенькі й негарні, як ваша мати.

Двоє дітей подивилися на неї крізь мармеладні скелі…

— О, я не знаю, — сказав Роджер.

— Бути товстенькими дуже зручно, — сказала Джулія. — Мабуть, прикро здаватися китайськими ляльками, от як ви.

Сині очі Ґвендолен зблиснули. Вона зробила непомітний рух під столом. Тієї ж миті хліб із товстим шаром мармеладу вислизнув із рук Джулії і приліпився мармеладовою скелею до її обличчя. Джулія схопила ротом повітря.

— Як ти смієш ображати мене! — сказала Ґвендолен.

Джулія повільно відліпила хліб з лиця й витягла хустинку. Кетові здалося, що вона вирішила витерти обличчя. Але це було не так. Мармелад і далі стікав по її повних щічках, а вона взяла лише невелику його частинку та зав’язала у вузлик. Дивлячись на Ґвендолен значущим поглядом, вона туго затягла вузлик востаннє, і наполовину наповнений, повитий парою глек із какао здійнявся в повітря, на мить зупинився і, тремтячи, почав нахилятися над головою Ґвендолен.

— Зупини його! — видихнула Ґвендолен.

Вона підняла руку, щоб відсунути глечик убік. Та глечик ухилився і продовжив нахилятися. Ґвендолен зробила таємний жест і промовила дивні слова. Глечику було байдуже. Він, тремтячи, перехилявся щораз більше, аж поки какао заблищало на його горлечку. Ґвендолен спробувала сама ухилитися від нього. Та струмінь пересунувся в повітрі і знову навис над нею.

— Змусити його пролитися? — запитала Джулія і зблиснула мармеладовою посмішкою.

— Не смій! — заверещала Ґвендолен. — Я розповім Крестомансі про твою хуліганську витівку! Я… я… ой, ой!

Вона знову випросталася на своєму стільці, і глек пересунувся в повітрі й завис над її головою. Ґвендолен хотіла його вхопити, але він знову ухилився.