Читати книгу - "Місто дівчат"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми зупинилися у вітальні, на яку не пошкодували простору; вона була така велика, що її не тільки напхом напхали меблями — там ще й рояль стояв, брутально притиснутий до стіни.
— Кому що принести з нашого генделика? — запитала тітка Пеґ, рушивши до бару в кутку кімнати. — Мартіні хтось буде? Га? Будете чи ні?
У відповідь усі хором загукали: «Будемо!».
Ну, майже всі. Олів відмовилася й насуплено спостерігала, як тітка Пеґ наливала мартіні. Вона немовби підраховувала вартість кожного коктейлю до останнього цента — зрештою, так, напевно, і було.
Тітка простягнула мені келих із мартіні так невимушено, ніби ми з нею сто років разом пиячили. Я була на сьомому небі. Почувалася зовсім дорослою. Мої батьки любили перехилити чарчину (ясно, що любили, вони ж були білими англо-саксонськими протестантами), але зі мною ніколи не пили.
Я завжди мусила займатися цією справою крадькома. Але, по-моєму, ті часи вже скінчилися.
«Будьмо!»
— Ходімо, я покажу тобі твої кімнати, — сказала Олів.
Тітчина секретарка провела мене заплутаними коридорами і врешті відчинила одні з дверей.
— Це апартаменти твого дядька Біллі. Пеґ казала, щоб ти наразі тут поселилася.
Я здивувалася.
— Дядько Біллі має тут апартаменти?
Олів зітхнула.
— Раз твоя тітка тримає цю кімнату для свого чоловіка на випадок, якщо той буде в місті й не матиме де заночувати, це значить, що вона досі плекає до нього теплі почуття.
Цю фразу — «теплі почуття» — Олів вимовила з такою інтонацією, як хтось інший сказав би «клята висипка». Навряд чи це мені здалося.
Що ж, дякую тобі, тітко Пеґ, — апартаменти дядька Біллі були розкішні. Там не панував той безлад, який я щойно побачила, — зовсім ні. Це місце мало особливий стиль. У невеликій вітальні стояв камін і гарний, полакований на чорне стіл, а на ньому — друкарська машинка. За вітальнею була спальня, що вікнами виходила на Сорок першу вулицю, з чудовим двоспальним ліжком із хрому й темного дерева. На підлозі лежав сніжно-білий килимок. На білий килим моя нога ще ніколи не ступала. Зі спальні можна було потрапити в цілком пристойну гардеробну з великим хромованим дзеркалом на стіні і блискучою шафою, зовсім порожньою.
У кутку стояв невеличкий умивальник. Усі кімнати були бездоганно чисті.
— На жаль, окремої лазнички в тебе нема, — сказала Олів.
Чоловіки в комбінезонах якраз заносили до гардеробної мої валізи і швейну машинку.
— На другому боці коридору є загальна лазничка. Крім тебе, нею користуватиметься Селія, яка зараз живе в «Лілеї». Тимчасово. Містер Герберт і Бенджамін живуть в іншому крилі. Вони мають окрему лазничку.
Я не знала, хто такі містер Герберт і Бенджамін, але подумала, що скоро дізнаюся.
— А що як дядькові Біллі будуть потрібні ці кімнати? — запитала я.
— Дуже сумніваюся.
— Ви впевнені? Бо якщо він колись захоче тут зупинитися, то я, звичайно, знайду собі щось інше. Я просто хочу сказати, що мені не конче жити в таких гарних апартаментах, і взагалі!
Я збрехала. Бо насправді всім серцем хотіла жити в цих милих кімнатках і подумки вже встигла назвати їх «своїми».
Тут я нарешті кимось стану, вирішила я.
— Твій дядько востаннє був у Нью-Йорку понад чотири роки тому, Вівіан, — сказала Олів, змірюючи мене своїм поглядом, який змушував нервуватися і почуватися так, ніби вона переглядає мої думки, як кінохроніку. — Кажу тобі: спи собі тут і не переймайся.
Оце мені пощастило!
Я витягнула з валізи найпотрібніше, бризнула водою на лице, припудрила носика й зачесалась. А тоді повернулася до безладу й метушні у величезній, напхом напханій вітальні. До світу тітки Пеґ з усією його новизною й галасом.
Олів пішла на кухню і принесла звідти невеликого м’ясного пирога, який лежав на зів’ялому листку салати. Як вона й передбачала, його явно бракувало, щоб нагодувати всіх, хто був у кімнаті. Олів повернулася на кухню і за якийсь час винесла звідти м’ясну нарізку і хліб. А ще роздобула десь половину курки, миску квашених огірків і кілька коробочок із вистиглими китайськими стравами. Я помітила, що хтось відчинив вікно і увімкнув малий вентилятор, який у цю задушливу літню спеку був як мертвому кадило.
— Їжте, малята, їжте, — сказала тітка Пеґ. — Беріть усе, що хочете.
Ґледіс і Роланд накинулися на м’ясний пиріг, наче двійко робітників із ферми. Я поклала собі на тарілку трохи китайського рагу. Селія нічого не їла — сиділа собі мовчки на канапі з келихом мартіні й цигаркою. Такого ефектного видовища я ще не бачила.
— Як там початок шоу? — поцікавилася Олів. — Бо я застала сам кінець.
— Ну, «Король Лір» краще вдався, — відповіла тітка Пеґ. — Трішки краще.
Олів ще дужче насупилась.
— Чому? Що сталося?
— Та нічого такого, — сказала тітка. — Просто мюзикл ніякий. Не те щоб цим варто аж так перейматися. Він завжди був ніякий. Нікому із глядачів він страшної шкоди не завдав. Усі вийшли з театру на своїх двох. Та й узагалі, яка різниця — у нас із наступного тижня й так новий репертуар.
— А на пообідній показ скільки квитків продали?
— Краще про це не згадувати, — відповіла тітка Пеґ.
— Ні, та справді. Скільки?
— Якщо не хочеш почути відповіді, Олів, ліпше не питай.
— Але ж мені треба знати. Ми не можемо дозволити собі такі натовпи, як сьогодні ввечері.
— Ох, як я люблю, коли ти кажеш це слово — «натовпи»! Я рахувала: на першому показі сьогодні було сорок сім людей.
— Пеґ! Але ж це замало!
— Не сумуй, Олів. Не забувай, що влітку справи завжди йдуть повільніше. Ну а що робити? Скільки приходить, стільки приходить. Щоб до нас справді сунули натовпи, треба бейсбольні матчі показувати, а не вистави. Або хоча б кондиціонери поставити. Пропоную зосередитись на «Південних морях» — мусимо підготувати те шоу до наступного тижня.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.