Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

- Ти ледве не проткнула мені руку, - нахмурився герцог.

- Тьфу ти! Ну що за молодь? – розсердилася Ада. – Обручка не дала заподіяти тобі шкоду. Радіти маєш. Я тепер ні отруїти тебе не зможу, ні придушити…

Не встиг Раймар поцікавитися, що ще входило в плани навіженої бабці, як голос подав староста:

- От бачите, вона не відьма. Нащо захищати того, хто хоче її вбити?

- Ми не вбиваємо відьом, - відмахнувся чоловік.

- Ага, аякже, - тихо пробубніла Ельріка, але більше нічого не промовила і навіть відійшла подалі.

- Пане, що будете робити далі? – ніяк не відступав Ерсте.

Раймар теж хотів би знати, що він буде робити далі. Кристали зв’язку на такій відстані не діяли, а отже повідомити що-небудь Едвіну, можна тільки відіславши листа до його замку. А тоді чекати, доки повідомлення передадуть в потрібні руки. Щоправда у цьому методі було багато «але». Та й хто знає, коли Едвін вийде на зв’язок зі своїм замком. Можна спробувати відправити гінця, адже Раймар приблизно знав, куди попрямує загін відьмоловів. Проте де ж взяти бажаючого? Скільки б герцог не буравив знахарку поглядом, а висновок був один: за Адою треба спостерігати.

- Ну чого так витріщився на мене? – не витримала стара. – Чи ти думаєш, що це я собі молодика забажала? На біса ти мені здався! Жертимеш, як кінь та по дівках бігатимеш.

Від такої заяви Раймар навіть хмикнув. А ще до нього нарешті дійшло, що він одружений. Одружений зі старезною знахаркою! Головне, щоб Вільям не дізнався, а то сміятиметься над ним до самої смерті. Роззирнувшись, чоловік побачив старосту з дружиною, що й досі спостерігали за цим балаганом.

- Йдіть вже, - він змучено махнув на них рукою.

- А з Адою що? – насуплено поцікавився Ерсте.

- Жива буде, - безрадісно запевнив герцог, але все ж таки не відмовив собі у мстивій посмішці, - допоки не розлучимося. А там вже, як карта ляже.

Ельріка поривалася залишитися, проте староста, міцно схопивши її за лікоть, потягнув дружину у селище. Дружину… Раймар зиркнув на знахарку. Він точно стане героєм похабних гуморесок.

- Теж мені богатир, - скривилася стара, підіймаючись з лавки, - лякати літню жінку.

- Як розлучатися будемо? – знову насупився герцог.

- Та якось вже будемо, - скривилася Ада. – Тут умовно неподалік є храм Олеандри. Треба буде навідатися туди.

- Добре, - кивнув чоловік. – Тоді виїжджаємо завтра на світанку.

- А чого не зараз? – награно фиркнула знахарка. – Все ж для тебе в цьому світі, еге ж бо?

- Що тобі тепер не так?

- Храм зараз закрито для відвідувань. Треба чекати до початку наступного місяця.

- А може ти брешеш, аби відтягнути час? – уїдливо поцікавився Раймар.

- Піймав на гарячому! Так заміж хочеться на старості літ, що оце зараз же побіжу молодильні яблука жерти.

- Які яблука? – не зрозумів герцог.

- І не треба, - відмахнулася знахарка зморщеною рукою. – Я додому пішла. А ти в корчму йди. Як можна буде вирушати у храм, я тебе покличу.

- Навіть не мрій, - попередив Раймар. – Ти тепер будеш під моїм наглядом.

- Здурів? – не витримала Ада. – Скільки там в мене тієї хатки, щоб такого лося розмістити?

- В сараї посплю, - не здавався чоловік.

Знахарка спочатку знову хотіла обуритися, але раптово змінилася у лиці. Після чого розтягнула вуста у хитрій посмішці й промовила:

- Ну дивися. Я тебе за язик не тягнула.

- Тільки спочатку мої речі заберемо з Ловчого, - попередив Раймар.

- Ще чого! – обурилася Ада. – Я на козу схожа -туди-сюди скакати? Тобі треба, ти йди забирай. А в мене вже всі кістки болять. Поки дошкандибаю додому, то й вечір буде.

- Авжеж, - фиркнув Раймар. – Я в селище, а ти тим часом безслідно зникнеш. Думаєш, я взагалі бовдур?

- Я не думаю, я знаю, - пробубніла стара, спускаючись з підвищення. – Я йду додому. Хіба що ти хочеш нести мене на руках туди й назад.

Тяжко зітхнувши, герцог швидко прийняв рішення: не залишати на самоті підозрювану у відьомстві. Тим більше, що ввечері або зранку обов’язково примчить хтось із селища, аби поцікавитися, чи жива-здорова їх усіма обожнювана знахарка. Чим же вона так приворожила селян?

Раймар окинув літню жінку уважним поглядом. Назвати її дряхлою було важко. Скоріше вона хотіла здаватися такою. Зараз, коли на неї вже не витріщався цілий натовп людей, Ада ступала рівно, майже не гнула спину, мала охайний одяг, густе сиве волосся зібрала в тугу косу. Звичайно, по зовнішньому вигляду відьму не відрізнити, але бабця і справді більше походила на знахарку аніж на поріддя чорної магії.

- Ще довго будеш пропалювати мені спину поглядом? – відізвалася Ада, коли вони зайшли у лісову прохолоду.

- Доки не зрозумію, що з тобою не так, - чесно відізвався Раймар.

- Якщо я не насилаю на людей прокльони та не заливаю в них приворотні зілля, то зі мною обов’язково щось не так? – фиркнула стара.