Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

ж нечесною з дітьми, — пригадувала Олена останню розмову з чоловіком удома. — Сказав лише, що я маю їм все пояснити.

Діти майже не ставили запитань. Кирило, жвавий чутливий хлопчик, якого легко чимось зайняти, слухняно й старанно зібрав деякі речі у маленький наплічник: маркери, книжку-головоломку, деталі частково зібраного конструктора «Лего». Олександра, яку в родині звуть Саша, спілкувалася у соцмережах з друзями, намагалася краще зрозуміти, що відбувається ззовні. З новин і телебачення було важко усвідомити масштаб небезпеки. Заголовки висвітлювали миттєві факти — влучання ракети, появу танка — і залишали людям самим думати про важливіші питання, скажімо, про шанси країни вистояти.

Крізь вікна будинку сім’я Зеленського чула гуркіт протиповітряних батарей, які цілили по російських ракетах, літаках і гелікоптерах. Якоїсь миті, коли перша леді стояла біля вікна, по небу промчав винищувач — так низько, що звук відлунював їй у грудях. Охоронець порадив відвести дітей до підвалу. Був ризик, що росіяни бомбитимуть з повітря[22]. Менший з їхніх собак, мініатюрний шнауцер, мав хворобливий страх феєрверків і грому, і тепер був на межі шоку через звуки вибухів. Олена підхопила його на руки та понесла донизу. Того ранку вони повторювали ці кроки кілька разів: чекали у підвалі, доки охоронці повідомлять про відбій небезпеки, йшли нагору, ставили чайник, і той закипав щойно тоді, коли нова сирена повітряної тривоги заганяла родину назад до підвалу. Навіть тоді Олена не хотіла тікати з Конча-Заспи. Коли президент нарешті зателефонував, вона сказала, що почуватиметься безпечніше вдома, ніж у якомусь секретному місці, і що їм з дітьми не хотілося б покидати домашніх улюбленців. (Окрім папуги й двох собак, у будинку були ще морська свинка та кіт на ім’я Льова, який найчастіше мешкав у кімнаті Саші).

— Ми намагалися сперечатися, але він сказав, що це марно.

Домашню адресу Зеленських давно опублікували в пресі, тож вони мали припускати, що росіяни позначили Конча-Заспу на своїх мапах.

Не уявляючи, куди й на який термін вони поїдуть, Олена зібрала сімейні документи та спакувала для себе і дітей одну валізу на коліщатах. Тварин і папугу ввірили турботам покоївки й тих охоронців, хто залишався у маєтку. Коли виїхали, у місті й околицях вирувала паніка. Дорожній рух перекинувся з автомагістралей на путівці. На автозаправках утворилися великі черги, а в центрі Києва почали зводити перші барикади в очікуванні російських танків. На Банковій охорона провела родину Зеленського нагору, на президентський — четвертий — поверх, де обстановка була напруженою, але без хаосу. Ніхто не кричав, не виявляв бурхливих емоцій. Найгучніший шум створював металошукач біля входу на поверх — пищав щоразу, коли крізь нього квапливо проходив солдат з автоматом. Поза тим було майже тихо. Співробітники товклися поряд з парою папоротей біля вікна або пильно вдивлялися в екрани ноутбуків і телефонів: писали промови, надсилали повідомлення, відстежували новини.

Доповіді про наступ надходили швидше, ніж їх встигали обробляти. На заході України, біля кордону з Польщею, палало кілька летовищ. Десятки солдатів зникли, ймовірно, загинули в результаті влучання ракети у військову частину неподалік Києва. Помічники президента намагалися впорядковувати потік інформації й повідомляти новини Зеленському, коли ті потребували його негайної уваги. Кожна нова звістка була тривожніша за попередню.

— До цього важко бути готовим, — казав Андрій Єрмак, керівник Офісу Президента, який був поруч із ним від самого ранку. — Ми бачили таке лише в кіно, читали в книгах.

Як і багато хто з радників президента, Єрмак був творінням індустрії розваг; мав кругле неголене обличчя, на зап’ястях носив браслети-обереги зі шкіри й дерев’яних намистин. У своєму кінопродюсерському доробку мав кілька гангстерських фільмів, багатих на бутафорську кров і брутальні діалоги, що їх Єрмак продовжував цитувати ще довго після провалу стрічок у прокаті. (Улюблена репліка: «Усе в житті потрібно робити вчасно»). До того, як його друг став президентом, Єрмак працював юристом у продюсерській компанії Зеленського. Тепер — керував війною, приймав дзвінки від бойових генералів і Білого дому. Якоїсь миті того ранку Єрмак побачив на екрані свого мобільного телефону, що вкотре задзвонив, знайоме ім’я. То був Дмитро Козак[23], кремлівський високопосадовець, добре знайомий Єрмакові з попередніх раундів мирних переговорів. Єрмак з Козаком тижнями вели таємний діалог, даремно намагалися знайти компромісні пропозиції, які переконали б Путіна скасувати напад. Переговори зазнали невдачі. Тепер Козак телефонував з геть іншим повідомленням: наполегливо радив українцям здатися на умовах Росії. Єрмак вислухав, вилаяв співрозмовника і поклав слухавку[24].

Якщо і відчував тоді страх, то не за себе, пригадував він пізніше.

— А от за наших рідних — так.

П’ятдесятирічний холостяк Єрмак не мав кого евакуювати з Києва і вирішив залишитися із Зеленським, хай там що. Далеко не всім його колегам цей вибір дався б так само легко. Дехто приїхав на Банкову разом з родинами й валізами, очікуючи на організовану евакуацію президентського офісу. Зеленський нікому не перешкоджав. Хто просив дозволу вивезти рідних з міста, той дозвіл отримував.

— Ми всі люди, — пояснював Зеленський. — Деякі рішення треба приймати швидко.

Президент, зі свого боку, вирішив, що його сім’я має тікати. Ризики бомбардування були надто високі, і до безпеки рідних він мав значно суворіші вимоги, ніж до власної.

Прощання вийшло без сентиментів. Перша родина країни навіть не усамітнилася для розмови в окремій кімнаті. Вони обмінялися обіймами та кількома словами просто в коридорі, коли Зеленський поспішав з однієї наради на іншу. Дружина президента не пригадує, щоб він якось її підбадьорював. Після майже двадцяти років шлюбу стисле прощання не здивувало Олену. Вона з гіркого досвіду знала, що чоловік ставить роботу понад усе інше. Там, у коридорі, Зеленський не запевняв, що все буде добре.

— Він знає, що від цього я тільки б запанікувала, — ділилася зі мною Олена.

Обом небезпека все ще уявлялася абстрактною, тож перша леді вдавала спокійну.

— Ми не могли влаштувати бурхливих сцен. Дітям це ні до чого.

Гра заради дітей притлумила важкі почуття від прощання.

— Я ніби вирушала у відпустку, — казала Олена. — Абсолютно нормальна, спокійна розмова перед дорогою.

Насправді ж Олена з дітьми тікала, рятуючи життя. На центральному вокзалі Києва стояв готовий вивезти їх потяг, місце призначення залишалося таємницею навіть для найближчих помічників президента[25]. Державна залізниця отримала наказ від президентської охорони тримати локомотив на холостому ходу, готовим до відправлення — на випадок, якщо Зеленський вирішить покинути столицю. Раз по раз група охоронців проходила вагонами, перевіряючи на безпечність, чекаючи на прибуття президента. Утім, він не приїхав. Потяг вирушив без