Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Зеленського, погуркотів зі станції, забравши із собою його дружину, двох дітей, команду охоронців і єдину валізу на коліщатах.

РОЗДІЛ 2. ЦІЛЬ

Близько 11:20 у ранок вторгнення Зеленський з охоронцями спустилися на перший поверх Офісу, де помічники президента зібрали для брифінгу групу журналістів у кімнаті без вікон. Президент усе ще був у піджачній парі та сорочці, але його повідомлення з трибуни стало іншим. Українці більше не бачили напруженої та трохи поблажливої усмішки лідера, який наполегливо пропонував їм зберігати спокій, залишатися вдома і чекати на подальші інструкції. Тепер Зеленський закликав свій народ повстати й приєднатися до боротьби у будь-який можливий спосіб. Кожен, хто має бойовий досвід, повинен негайно прибути до центрів комплектації та вступити до війська. Усі, кому стан здоров’я дозволяє здавати кров, мають зробити це в лікарнях свого міста. Кожен, хто хоче автомат, наголосив Зеленський, може отримати його в одному з центрів видачі, організованих по всьому місту.

— Ми вже видаємо зброю, і будемо видавати всім, хто бажає захищати нашу землю.

Навіть присутніх журналістів не обминув цей поклик до зброї. Разом з наступом росіян посилився й потік їхньої пропаганди, соціальними мережами почали ширитися неправдиві повідомлення про падіння уряду. Зеленський хотів, щоб усі медіа допомагали йому вести інформаційну війну і «мобілізувати бойовий дух» країни.

— Поширюйте інформацію про те, як потужно б’ються наші військові, — казав він з трибуни. — Їм потрібна підтримка нашого населення.

За кілька хвилин по закінченні брифінгу знов почулися сирени повітряної тривоги. Уперше вони пролунали в Києві ще рано-вранці, і більшість співробітників офісу не зважала на виття й продовжувала працювати. Цього разу було інакше. Близько полудня президентські охоронці отримали попередження про авіаудар по Банковій і розійшлися будівлею, щоб розпочати евакуацію. Особисті охоронці повідомили Зеленського, що час спуститися у бункер[26].

Кілька років тому, на початку перебування на посаді, президент мав екскурсію Офісом і пам’ятав двері до бункера — важку монолітну плиту з металу, герметизовану ґумою по периметру. За дверима був комплекс сходів, коридорів і ліфтів, що вів глибоко під землю. Шлях займав менш як десять хвилин, хоча тоді, під час першого спуску, здалося, що набагато довше. Голоси й кроки відлунювали тунелями, що простиралися на цілі квартали.

Зеленського з оточенням вели до об’єкта часів розпалу Холодної війни, спроектованого і побудованого на випадок ядерного удару по Києву. Такими сховищами було обладнано багато міст Східного блоку. Радянський Союз так і не спромігся виготовити автомобіль, здатний конкурувати на світовому ринку, але збудувати бункер зумів найкраще. Для України цей спадок мав як переваги, так і вади. Позаяк укриття зводили ще за радянських часів, Україна мала платити лише за його утримання, не за будівництво. Недоліком же було те, що бункер проектували у Москві. Десь в архівах КДБ росіяни, ймовірно, мали детальні плани споруди, аж до розміщення президентського туалету.

Коли дісталися місця, декому з помічників Зеленського бункер здався на диво знайомим. Почасти він нагадував київське метро, побудоване десь у ті самі часи — і здебільшого за тією самою технологією. Навіть фарба на стінах мала ті самі лиск і текстуру, що й фарба у кабінеті начальника станції метро. За конструкцією бункер також скидався на велетенський тунель метро, поділений на два поверхи та переобладнаний під офісне приміщення. Уздовж довжелезного коридору, що зникав десь углибині, могли розміститися сотні людей. Ліворуч і праворуч були кімнатки для сну й роботи, деякі настільки маленькі, що порівняно з ними навіть типова тюремна камера здалася б просторою. Замість ліжок — матраци на підлозі: ватні, як у літньому дитячому таборі. Були тут загальні санвузли та душові, а також їдальня, де місця вистачило б поїсти кільком десяткам людей одночасно.

За винятком деяких базових модернізацій та оновлень — як-от телевізора з пласким екраном на стіні їдальні — у бункері із часів побудови мало що зазнало змін. Жовте сяйво від старих ламп замінили на різке біле від галогенних і світлодіодних. Замість старих дерев’яних дверей поставили нові, зроблені з дешевого пластику й погано ізольовані. Данілов як голова Ради нацбезпеки перевіряв сховище за кілька місяців до вторгнення — і потурбувався про різні види резервування каналів зв’язку з інтернетом. На запитання, яке хвилювало команду президента найбільше, відповів: так, вайфай у бункері є.

Зеленському сподобалося. То була не Конча-Заспа, але безліч ночей у дешевих готелях за роки гастролей зробили його менш вибагливим до умов проживання, ніж середньостатистичного європейського главу держави. До того ж помешкання Зеленського в бункері було нівроку — точно комфортніше за кімнати його працівників. Ліжко маленьке, завширшки з розкладачку — зате на нижньому поверсі помешкання знайшлася власна кухонька з кавоваркою та обідня зона зі столом на шість — а як потіснитися, то й на вісім — персон. Президент мав власну вбиральню та душову, а підлогу в його «номері» встилали килимові доріжки, дуже схожі на доріжки в кабінеті нагорі. Решту підлоги в бункері покривала холодна брунатна плитка.

Щойно роззирнулися, Зеленський зібрав своїх помічників у конференцзалі та попросив зробити вибір.

— Уже завтра, — сказав, — ймовірно, ми не матимемо шансу виїхати.

Київ можуть взяти в облогу. Російські війська можуть оточити будівлю Офісу та заблокувати виходи з бункера.

— Кожен має своє життя і повинен прийняти для себе рішення. Оберіть — залишитися чи виїхати десь у безпечніше місце.

Давній друг президента Давид Арахамія ніяк не міг збагнути запропонованого вибору та чого він потребуватиме від тих, хто залишиться. Пізніше він згадував, що сприймав усю розмову ніби уві сні. Після її закінчення пішов до іншої кімнати й зателефонував дружині.

— Вона відповіла дуже чітко; мабуть, навіть із гумором, — розповідав Арахамія згодом часопису Washington Post. — Вона краще скаже нашим дітям, що я був героєм раз, ніж дезертиром багато разів[27].

* * *

Повернувшись удень нагору, Зеленський з Єрмаком побачили в коридорах повно солдат у військовому спорядженні. Жодних протоколів на випадок облоги президентської резиденції не було, тож охоронці мусили імпровізувати — і барикадували кожен вхід, чим могли. Вікна прикрили мішками з піском. Біля одних воріт поставили й замінували стару вантажівку, яка мала вибухнути при спробі її зрушити. Деякі укріплення нагадували купу мотлоху. Вхід до Офісу з вулиці Банкової перегородили письмовим столом, двома велосипедними рамами та кількома металевими поліцейськими щитами — предметами, що не витримали б кулі, ба навіть рішучого поштовху. Хіба затулили б нападникам вид усередину будівлі. Проте більше охоронці нічого не мали[28].