Читати книгу - "Там, де мовчать серця, Love"

Розділ 8: Пісня хвиль

Вони йшли берегом, де пісок був холодним і вологим. Небо затяглося хмарами, а море шуміло, наче теж хотіло щось сказати. Софія тримала щоденник притиснутим до грудей — тут мала бути ще одна пісня.

У закинутому маяку на краю скелі вони знайшли старий магнітофон. Софія натиснула "play" — і з динаміків пішов потрісканий звук, майже нечутний, але достатній, щоб запалити нову візію.

Її очі закрились.

Вона бачила жінку на березі. Та сиділа на самоті, загорнута в пальто, дивлячись у море. У руках — лист, що мокрів від сліз. Це була її бабуся. Софія зрозуміла: пісня розповідала про того, кого вона втратила на війні — чоловіка, якого кохала, але який ніколи не повернувся. Лист у її руках був останнім, що вона отримала.

Коли візія завершилась, очі Софії блищали від сліз. Марко обійняв її — мовчки, з повагою.

— Кожна пісня — це чийсь біль, — сказав він. — Але й пам’ять. Ми несемо її, щоб більше ніхто не був самотнім у тиші.

Софія подивилась на море. Воно все ще шуміло. Але тепер — у ньому було щось більше, ніж просто шум: глибина, пам’ять, відлуння серця.

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍