Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

помітив, як опинився біля дівчини й заговорив із нею. Зрозумівши це, він ніяково всміхнувся. Вона мовчала. Гнітюча тиша глушила. Хлопець вже розвернувся, щоби відійти геть, як почув її відповідь:

— Пам’ятаєте з «Сутінків»: «Ти — мій наркотик. Мій особистий вид героїну»? Ось так для мене кава.

— Я вам зараз дещо скажу, але, боронь Боже, вам комусь у цьому зізнатися! — Хлопець не впізнавав себе. — Я, наче те дівчисько, прочитав усю сагу про вампірів!

— А екранізація виявилася лише жалюгідною спробою передати те, про що йшлося в книзі... — зітхнула у відповідь.

Денис кивнув головою й відійшов. Коли за деякий час хлопець оглядівся, то помітив, що незнайомка зникла, залишивши по собі лишень скручену із серветки крихітну трояндочку.

З того часу Денис почав крадькома стежити за дівчиною. Чекав, що вона намагатиметься продовжити їхнє знайомство або ж навпаки дасть зрозуміти, що вона — не його поля ягода. Проте поведінка незнайомки завжди була незмінною. Приязна усмішка, філіжанка кави у витончених руках із довгими аристократичними пальцями, замріяний погляд у вікно, за яким повністю хазяйнувала осінь: розкидала жовте мереживо, вмивала дрібними слізьми вузенькі вулички, які вели в Старе місто, давала волю пустотливому вітру, який намагався вирвати з рук перехожих кольорові парасольки. Якоїсь миті вона хапала олівця й записувала щось у червоний блокнот або кидалася друкувати у планшеті, тихо стукаючи тоненькими пальчиками по сенсорній клавіатурі. А наостанок — паперова трояндочка із серветки.

Першу чорнявий бариста із зеленими глибокими очима викинув у смітник, та наступного разу придивився до цього нехитрого оригамі, повертів у руках і, піддавшись хвилинній спокусі, засунув квітку в невеличку вазочку на барній стійці.

Цинічний розум Дениса, який давно перестав вірити у справжніх і щирих людей, стверджував, що така поведінка таємничої незнайомки — не що інше, як спосіб привернути до себе увагу, захопити в тенета цікавості, але ж чому вона абсолютно не змінює своєї тактики? А паперових квітів тим часом все більшало, як і думок баристи про загадкову шатенку.

Того дня вона була якоюсь розгубленою. На вродливому обличчі — хвилювання, руки злегка трусяться, а в очах — озера невиплаканих сліз. Кілька ковтків кави, мелодійний дзвінок на мобільний, зірвалася й побігла. Хлопець підійшов до столика, щоби там навести лад, і помітив, що дівчина, збираючись поспіхом, забула планшет.

Ніч, наче темна вода, розливалася вулицями міста. Денис зачинив двері кав’ярні й присів на стілець, який ще зберігав тепло останньої відвідувачки. Знав, що це негарно, що влазить у чийсь особистий простір, проте руки самі ввімкнули сучасний девайс, а пальці, наче граючись, бігали сенсорним екраном.

Чи задумувалися ви, скільки нового можна дізнатися про людину з її комп’ютера? Музичні вподобання, книжки, робота, розпорядок дня... Людина — наче на долоні! Денис заходився читати прекрасні віршовані та прозові рядки, з яких віяло шаленим коханням. Хлопець аж позаздрив тому щасливчику. Наштовхнувся на нещодавній документ, відкрив його.

«Поглянь на мене, милий. Невже ти не помічаєш, скільки туги в моїх очах, невже не розумієш, що я приходжу щодня сюди лише заради тебе?! А ти — такий гордий і неприступний, вже давно виніс кожному вирок, знаєш, що в кого на серці, хто чого вартий. Не даєш жодного шансу, жодного права на помилку. Звик усіх одним миром мазати. Ловлю інколи твої погляди, з якими ти відходиш від ефектних панянок, які лізуть тобі в душу. У них стільки зневаги, осуду, а ще — бездонний океан печалі.

Я побачила тебе вперше в парку за етюдником. Ти старанно змішував кольори на палітрі й обережними, делікатними мазками пестив папір. На ньому вирувало життя, а барви були такими соковитими та яскравими, що мені захотілося підійти й торкнутися малюнка рукою. Але я стояла, наче вкопана, дивилася на твій мужній профіль, суворо стиснуті губи. Тоді для тебе не існувало нікого на світі. Власне, як і тепер. Пізніше я цілком випадково зайшла в невеличку кав’ярню, яку порадили мені друзі, і знову зустріла тебе. Закохалася в твою каву. Скажи, любий, ти у все, за що берешся, вкладаєш душу? Цікаво, яким би ти був, коли б закохався?.. Пірнув би в пристрасть із головою, віддав би всього себе? Віддай себе мені!

Я знаю, яку музику ти слухаєш, які книжки читаєш. Ти здивувався б, скільки можна дізнатися про людину, просто спостерігаючи за нею, дивлячись, що вона робить, як спілкується з іншими, що розповідає. Я думаю про тебе. Чи кохаю? Не знаю. Але ти є в моєму житті, а я в твоєму? Залишаю по собі паперову квітку. Вона — не спосіб виявити свої почуття, а символ. Вона — то я, і лише тобі вирішувати, чи викинути її в смітник, чи пригорнути до серця. Ніяк інакше я тебе не потривожу, боюся побачити в твоїх очах отой осуд.

Сьогодні мені дуже погано. Одна моя подруга зважилася на страшний вчинок. Я просила її цього не робити, не брати гріха на душу, подарувати шанс на життя ще ненародженому немовляті, але вона вперта... Тільки й торочить: «Не час». Я проплакала цілу ніч, але нічого зробити не можу. Мені»

На цьому місці документ обірвався, незнайомка квапилася покинути кав’ярню. Денис задумався на якусь мить, а потім схилився над екраном. За деякий час заховав планшет у надійному місці й пішов додому.

— Привіт! Пам’ятаєте мене? — До Дениса усміхалася кароока незнайомка, яка завжди сідала за столик край вікна. — Я вчора поспішала й десь загубила свого планшета. Ви раптом його не знаходили?

— Аякже! — Хлопець пішов у комірчину та повернувся звідти не з порожніми руками. — Ваш?

— Я вас люблю! — Дівчина аж поплескала в долоні, а смарагдові озера очей Дениса наповнилися теплом. — У ньому — все моє життя! Стільки всього неможливо було б відновити, якби я його справді втратила!

— Може, кави? Заклад пригощає! До речі, ви вчора так поспішно втекли. Були якісь проблеми?

— Та ні, вже все гаразд! Я була потрібна подрузі. Тішуся, що вмовила її не робити одну дурницю, — засміялася, аж світ навколо став веселішим, і попрямувала до свого столика. Скинула з себе кумедну шапочку з пухнастим помпончиком, яскраво-жовте пальто та ввімкнула планшет. Натиснула на останній документ, ковтнула щойно принесеної кави і ледь не захлинулася: останні написані слова були зовсім не її! На білому екрані чорніли літери:

ПІДЕШ ЗІ МНОЮ НА ПОБАЧЕННЯ?

На щоках дівчини раптом розцвіли маки, вона блискавично