Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

перенісся вп’явся зазубрений метал, руку відтягувало щось важке та довге. Тепер він був лицарем, у повному лицарському обла-дунку, який став на захист дами свого серця, власної та її честі. Він відчував себе вартовим Кохання як такого. Його, бодай що, треба захистити від глуму, брудної цікавості та пліток.

На цьому боці, де тепер стояв Юрко, тримаючи в правиці меча, не виявилося більше нікого, крім милої дівчинки десь далеко-далеко, у сірому будинку на припортовій вулиці. На іншому боці опинилися всі його однолітки, хлопці й дівчатка, які ще вчора спілкувалися одне з одним тільки мовою кпин, а нині згуртувалися проти Юрка, його кохання та Кохання як такого.

Усю нескінченну зиму Юрко мріяв потрапити до її дому. Але батьки не помітили, що із санаторію повернулася нова, величезна і щаслива людина, і тому дев’ятирічного Юрка ніяк не відпускали в самостійну мандрівку до річкового порту. І лише тепер, навесні, він дістався сюди сам, потай. Він стояв за кілька кроків від її будинку й відчував, що далі йому, мабуть, іти не слід, бо щасливішим, ніж тепер, стоячи на брудному тротуарі в повних води черевиках, він уже не буде.

Він пригадував тихий голос уночі, обрис її голови і плечей на тлі вікна, винувате зізнання в коханні, перше в його житті і, мабуть, у житті дівчинки. Юрко дивився на плямистий, ледь осяяний помаранчевим світлом будинок і відчував, що це не маленька дівчинка з’явилася ненадовго в його житті, а саме Кохання увійшло в його серце та назавжди оселилося в ньому. Він ще не вмів цього пояснити, але дуже добре відчував у собі цю нову, незнайому, болісну й пожадливу здатність — здатність любити когось, окрім себе...

І добре, що він не знає номера її квартири. Юрко зітхнув, ще раз поглянув на шляхетних тварин і величавих птахів обіч будинку й попрямував у порт.

Юлія Смаль. Лист із минулого

Василь уважно дивився мені в очі. Так, ніби дійсно сподівався там щось побачити. Що, взагалі, люди розуміють під отим «очі -дзеркало душі»? Просто собі ще один орган. Ніс от не дзеркало душі, а розташований зовсім поруч. Вигадки. Особливо як для учениці хіміко-біологічного класу природничого ліцею.

— Що? — усміхнулася я з-за величезного горнятка з огидно-солодким чаєм, який уміють варити лише в шкільних їдальнях.

— Нічого. Просто в тебе очі, як цей чай. Руді.

— Це неправда. Вони в мене чорні.

— Завжди чорні, а тепер, проти сонця, руді. Гарно так.

— Вигадуєш.

— Ні.

— То що, ідемо гуляти?

— А як же алгебра?

— Що алгебра? Ми вже здали контрольні з цієї теми. Ніхто й не помітить.

— А...

— Ходи, весна. Коли ще прогулювати алгебру, як не сьогодні?

Ми гуляли над Стиром, перестрибуючи повалені після зими стовбури старих верб, обходили обламані гілки, скинуті вітром у химерні купи. Повітря, гіркувате від запахів молодої трави, вогких стовбурів, застояної води, землі, що ще не до кінця прокинулася з морозної сплячки. Над нами в молодій зелені розривалася від весняної радості якась пташка.

— Що ми тут робимо? — запитав Василь.

— Гуляємо, а на що схоже?

— Взуття бруднимо.

— Який ти неромантичний.

— Гм.

— Ну от, прийшли, — я показала на своє улюблене місце. Давно повалений, шкарубкий стовбур такої ширини, що на ньому якраз зручно сидіти, оточений густими заростями аронії. Поруч жебонить весняний струмок, вливаючись у зеленкувату воду старого Стиру. — Гарно?

— Нам ще в ліцей повертатися!

— А навіщо?

— Це мені каже відмінниця! — закотив він очі.

— А що? Відмінниці — не люди?

— Ганю, а ти в курсі, що в мене є дівчина?

— І?

— Твоя подруга, між іншим.

— Васю, а якщо подивитися правді в очі, то хіба я тебе на ланцюгу тягнула? Лише запропонувала, а ти погодився, хіба ні? Я ніяк не обмежую свободу твого вибору, жодного разу не претендувала на те, щоби бути твоєю дівчиною. Хіба я тебе до чогось примушую?

— Ні. Зовсім ні. Але... Ти провокуєш.

— Бо ти провокуєшся.

— Мені хочеться тебе поцілувати.

— То цілуй.

— А Оксана?

— Ой, Василю. Чи я тебе сюди привела, щоби про Оксану говорити?

Весна ганяла по судинах бульбашки божевільного відчуття власної всесильності. Тільки ж чи до кохання, коли ти в одинадцятому класі, попереду важливі олімпіади та випускні іспити?

— Я тобі вже нецікавий?

— Цікавий, Васю. У мене просто немає часу.

— А .

— Васю, у тебе ж і далі є Оксана. Ви разом вступаєте до Львова. А я собі далі сама.

— Ти.

— Ні, ні. Не я, Васю. Ти мені страшенно подобаєшся, тільки ти так і не зробив вибору, а я в себе одна, щоби тебе навпіл із кимось ділити. Це раз. А друге. Нічого я тобі й не обіцяла.

І він відступився...

Трохи було прикро, але не настільки, аби щось відкочувати назад. У мене стільки мрій. Стільки планів...

Червень того літа був теплим. Ні, не так. Він був гарячим, спе-котним, задушливим. Випускники мліли від нервів і напруги у своїх святкових ліцейських формах, але час минав, підганяючи випускний. Соловей розпинався ночами, не даючи спати, розпечене повітря смолою заливало легені, спирало ребра. Останні, найгарячіші дні.

Радісний дзвін бокалів залишився за вхідними дверима їдальні. Батьки, п’яні однокласники, дорогезні сукні, підбори, уперше в житті поголені ноги — усе відкотилося хвилею.

— Поцілуй мене.

— Ти багато випила?

— Та, яка різниця?..

...На горищі панував розгардіяш. Мені треба розгребти ці завали, поки діти повернуться зі школи. А я не зробила анічогісінько за останню годину, відтоді як мені на коліна зі старого, ще шкільного записника випав пожовклий конвертик, запечатаний і підписаний «Мені тридцятип’ятирічній». Я написала цей лист наступного дня після випускного, боліла голова, світ танцював румбу на моєму похмільному тілі, але я це зробила! І це нічого, що тепер на вулиці сі-ра-пресіра осінь, — у мене над головою вже годину щебече соловей п’яної задушливої червневої ночі півжиття тому.

«Привіт, тридцятип’ятирічна я!

Я сподіваюся, що ти вже втілила усі мої плани!» — я похитала головою, навіть не пригадуючи, які вони в мене були в сімнадцять років.

«Чи побувала ти уже в археологічній експедиції