Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

190
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 51
Перейти на сторінку:
семестрі. І якби моя кураторка знала, як мене пригнічувала й лякала хімія, і як я цілком серйозно розглядала можливість добути довідку від лікаря про свою неспроможність вивчати хімію, бо мені паморочиться від формул і так далі, — упевнена, якби я почала з цього, вона не приділила б мені й хвилини та змусила би будь-що складати хімію.

Потім моє прохання розглянули на нараді, й кураторка розповіла, що деяких викладачів воно дуже навіть зворушило. Вони прийняли його як ознаку інтелектуальної зрілості.

Решту року я сміялася від щастя. На хімію я ходила п’ять разів на тиждень, не пропустивши жодного заняття. Містер Манці стояв посеред старезного розхитаного амфітеатру: видобував синє полум’я, червоні спалахи, якісь жовті хмари, переливаючи речовини з однієї пробірки в іншу, а я просто закрила свої думки від його голосу, уявивши, ніби то віддалене дзижчання комара, і сиділа в останньому ряду, і споглядала яскраві спалахи й кольорове полум’я, і сторінку за сторінкою писала вілланели та сонети.

Раз по раз містер Манці зиркав на мене, бачив, що я пишу, і схвально всміхався. Певно, думав, ніби я нотую всі ті формули — але не заради оцінки на іспиті, як решта дівчат, а тому що він так чудово викладав, аж я не могла не вчитися.

Розділ четвертий

Гадки не маю, чому моя щаслива втеча від хімії випливла на поверхню пам’яті саме в кабінеті Джей Сі.

Щоразу, коли бачила її, я бачила містера Манці, який, висячи в повітрі, визирав із‑за потилиці Джей Сі, наче деталь капелюшка, а в руках тримав дерев’яну кульку й пробірку, над якою під час уроку за день до великодніх канікул здійнялася хмарина жовтого диму, що смердів тухлими яйцями, і це розсмішило й дівчат, і самого містера Манці.

Мені було шкода містера Манці. Хотілося приповзти до нього навколішки й попросити вибачення за те, що так підступно його ошукала.

Джей Сі віддала мені стос рукописних оповідань, тепер вона говорила зі мною помітно м’якше. Решту ранку я читала оповідання, друкувала свої нотатки щодо них на рожевих бланках внутрішньої кореспонденції та передавала їх у кабінет редактора, до якого приставили Бетсі, щоби Бетсі прочитала їх назавтра. Іноді Джей Сі відривала мене, щоб розповісти щось про роботу чи якісь плітки.

Того дня Джей Сі збиралася на ланч із двома відомими письменниками, чоловіком і жінкою. Чоловік щойно продав шість оповідань «Нью-Йоркеру» і шість — Джей Сі. Я здивувалася, бо не знала, що журнали купують одразу по шість оповідань, а ще мене вразила сума, яку можуть заплатити за таку кількість текстів. Джей Сі пояснила, що їй доведеться бути обачною, адже письменниця теж пише оповідання, однак «Нью-Йоркер» не купив у неї жодного, а наш журнал — тільки одне за п’ять років. Тож Джей Сі мала водночас полестити успішному письменнику й не образити менш знану письменницю.

Коли херувими настінного годинника Джей Сі затріпотіли крилами, приклали до вуст сурми й просурмили дванадцять нот поспіль, Джей Сі сказала, що я вдосталь попрацювала та можу йти на екскурсію і бенкет у «Лейдіз дей», і на кінопрем’єру теж, а з нею побачимося наступного дня рано-вранці.

Тоді вона вдягнула поверх бузкової блузи костюмний жакет, почепила на голову капелюшок зі штучним бузком, злегка напудрила ніс і поправила товсті окуляри. Вигляд вона мала страшний, однак дуже мудрий. Виходячи з кабінету, поплескала мене по плечу рукою, затягнутою в бузкову рукавичку.

— Не дозволяйте цьому підступному місту збити вас із ніг.

Кілька хвилин я тихенько сиділа на своєму місці й думала про Джей Сі. Намагалася уявити, якою я була б, якби була Е Джи — знаною редакторкою в кабінеті, заставленому горщиками з каучуконосними фікусами й узамбарськими фіалками, що їх мала би щоранку поливати моя секретарка. Аби ж моєю матір’ю була хтось така, як Джей Сі. Тоді я знала б, як жити.

Моя мати не надто мене підтримувала. По батьковій смерті вона навчилася стенографії та машинопису, щоб нас прогодувати, і потай ненавиділа свою роботу, ненавиділа батька за передчасну смерть і за те, що не лишив нам грошей, бо не довіряв страховим агентам. Вона весь час торочила мені про курси стенографії після коледжу, щоб я мала, крім диплома, ще й практичні навички. «Навіть апостоли шили намети, — казала вона мені. — Теж мусили заробляти на життя, як і ми».

Я похлюпала пальцями в мисці з теплою водою, яку офіціантка «Лейдіз дей» поставила переді мною замість двох креманок із-під морозива. Потім я старанно витерла всі пальці ще доволі чистою серветкою. Тоді згорнула серветку, вложила її між губ і акуратно стиснула. Коли поклала її на стіл, розмитий відбиток губ рожевів чітко посередині, мов крихітне серце.

Я подумала про те, який довгий шлях пройшла.

Воду для миття рук за столом я вперше побачила вдома у своєї благодійниці. Як мені пояснила вкрита ластовинням жіночка у відділі стипендій, за звичаєм мого коледжу студентка має написати подячний лист людині, від якої одержала стипендію, якщо та ще жива.

Я одержувала стипендію від Філомени Ґінеї[4], заможної романістки, яка закінчила мій коледж на початку тисяча дев’ятисотих і чий перший роман став основою для німого фільму з Бетт Девіс у головній ролі та багатосерійної радіоп’єси, яку досі крутили на радіо, і виявилося, що ця авторка досі жива та мешкає у великому маєтку неподалік заміського клубу, де працював мій дід.

Тож я написала Філомені Ґінеї довгий лист — чорним чорнилом на сірому папері з червоним гербом коледжу. Я описала осіннє листя, яке бачила, коли їздила велосипедом на пагорби, і як чудово жити в студентському містечку, а не їздити автобусом із дому до міського коледжу, і як мені відкриваються великі знання, завдяки яким я колись, можливо, спроможуся написати великий роман, як це зробила вона.

Одну з книжок місіс Ґінеї я прочитала в міській бібліотеці — в бібліотеці коледжу чомусь жодної не було, — і вона майже цілком складалася з тривожних і довгих запитальних речень, як‑от: «Чи здогадається Евелін, що Ґледіс була колись знайома із Джорджем? — гарячково запитував себе Гектор», або: «Як Рональд міг одружитися з Елзі після того, як дізнався про її дитину, віддану на виховання місіс Роллмоп, яка жила самотою на віддаленій фермі? — запитувала Ґрізельда у своєї блідої, залитої місячним сяйвом подушки». На таких книжках Філомена Ґінея, яка згодом зізналася мені, що в коледжі розумом не вирізнялася, заробила мільйони доларів.

Місіс Ґінея відповіла на мій лист і запросила в гості на ланч. Отам я й побачила вперше воду для миття рук під час застілля.

У воді плавало кілька вишневих квіток, і я подумала, що це, мабуть, якийсь прозорий і водянистий післяобідній японський суп, і з’їла його весь до краплі, разом із хрусткими квіточками. Місіс Ґінея не сказала ні півслова, і минуло багато часу, перш ніж я розповіла про той ланч одній дівчині з вищого світу й від неї дізналася, що накоїла.

Коли ми вийшли із залитої сонцем зали редакції «Лейдіз дей», вулиці посіріли й запарували від дощу. То був не приємний

1 ... 8 9 10 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під скляним ковпаком», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Під скляним ковпаком"