Читати книгу - "За лаштунками в музеї"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ другий
1952. Народження
Не подобається мені це. Геть не подобається. Ану ж бо, витягніть мене звідси! Мій крихкий кістяк стискають, як волоський горіх із тонкою шкаралупкою. На ніжній шкірі, якої ще ніколи не торкалася земна атмосфера, лишаються синці від цього процесу, подібного до виготовлення ковбасок. (Це ж неприродно). Не небо оточує нас у дитинстві[1]: ми душимося у смороді, де пахне кров’ю.
— Покваптеся, дамочко! — реве сердитий голос, як далека сирена. — Я на срану вечірку спізнююся!
Банті белькоче щось нерозбірливе, але суть, здається, зводиться до того, що їй так само хочеться пошвидше з цим покінчити, як і доброзичливому гінекологу. Гадаю, ви доктор Торквемада? Янгол-повитуха, що наглядає за моїм народженням, така накрохмалена, що аж рипить. Вона віддає накази:
— Тужся! зараз тужся!
— Та тужуся я, тужуся! — кричить Банті у відповідь.
Вона пітніє і сопе, стискаючи кошлатий талісман на шиї, схожий на висхлий шмат якогось ссавця (див. примітку (іі)). Це — кроляча лапка на щастя. Кролику, звісно, не пощастило, але для моєї матері цей талісман має певну силу. Вона мені вже в печінках сидить. Банті, звісно, а не сила. Дев’ятимісячне ув’язнення в її лоні — не найприємніший досвід. Останнім часом стало геть тісно. Не знаю, що там назовні, але гірше, ніж тут, уже точно не буде.
— Тужтеся, дамочка! зараз тужтеся!
Банті переконливо кричить, а тоді раптом усе закінчується, і я вислизаю, тихо, як риба в ручай. Навіть доктор Торквемада дивується.
— Привіт, а хто це у нас тут? — каже він, ніби геть на мене не чекав.
Повитуха сміється й каже:
— Клац!
Мене вже готові нести в дитячу, коли хтось каже, що Банті, можливо, хоче на мене поглянути. Вона зиркає на мене й виносить свій вердикт:
— Як шмат м’яса, — і додає, відмахуючись: — Забирайте.
Мабуть, вона стомлена й виснажена, раз навіть не уточнила, якого м’яса. Рулет? Ягнятина? Може, свиняча вирізка? А може, взагалі щось безіменне, сире, скривавлене. Ось бачите, уже нічого мене не дивує. Та й я для Банті — не новина: її лоно вже породило бліду Патрицію та сварливу Джилліан, і в порівнянні з останньою я просто взірцево-показова. Джилліан навіть народилася сердитою, вирвалася з материнського лона, люто розмахуючи ручками й ніжками, і заволала, щоб ніхто її не оминув увагою. Таку спробуй не помітити.
А мій відсутній батько, якщо вам раптом цікаво, зараз у «Псі і зайці» в Донкастері — премило провів день на скачках. Перед ним — кухоль хмільного, і він саме каже жінці у смарагдовій сукні з бюстом четвертого розміру, що неодружений. Він поняття не має, що я вже прийшла на світ, а то був би тут. Правда ж, був би? По суті, моє дозрівання поєднало нову і стару епоху, адже я з’явилася на світ одразу після смерті короля, а отже, стала одним із перших немовлят, народжених уже за правління Єлизавети. Нова єлизаветинка! Дивно, що мене не назвали Єлизаветою. Мене поки взагалі ніяк не назвали. Я — «Дитина Леннокс», так на бірці написано. Рудокоса і дуже втомлена акушерка несе мене нічним коридором і вмощує в колисочці.
У дитячій кімнаті вночі дуже темно. Дуже темно, дуже тихо. З куточка сіється приглушене синє світло, проте більшість колисок — чорні тіні, і за формою нагадують труни. Темрява тягнеться у нескінченність. Космічні вітри бушують у крижаному просторі між зірок. Якби я витягнула крихітні зморщені пальчики, схожі на варені креветки, то я торкнулася б... та нічого не торкнулася б, порожнеча — і тільки. А за нею? Теж порожнеча. Я не думала, що буде так. Я, звісно, не чекала, що мене зустрінуть із банкетом, прапорами, повітряними кульками й вітальними стягами, але думала, що мені хоч усміхнуться.
Акушерка йде геть, акуратний перестук чорних зашнурованих черевиків по лінолеуму в коридорі поступово стихає, і ми лишаємося самі. Ми лежимо у своїх колисках, туго сповиті в білі бавовняні пелюшки, як обіцянки майбутнього, як кокони, із яких от-от щось вилупиться. Чи як пакуночки з подарунками. А що сталося б, якби з пакунків повідлітали бірки і нас переплутали? Мати зрозуміла б, що витягла зі шкарпетки не те дитя?
Шурхотить крохмаль, руда акушерка кладе в порожню колиску біля мене ще одну дитину і прищеплює до ковдри бірку. Нове немовля мирно спить, при кожному вдиху його верхня губа припіднімається.
Тієї ночі більше дітей не приносять. Нічна дитяча кімната пливе крізь морозну зимову ніч, навантажена крихким вантажем. Над поснулими немовлятами висить молочний дух. Коли ми всі заснемо, прийдуть кішки і вип’ють наше дихання.
Я зникну в темряві, скінчуся, так і не встигнувши початися. З кожним повівом вітру у холодні шиби дитячої кімнати б’є сльота. Я сама. Сама-самісінька. Це нестерпно. Де мама? ваа! ваа! ваааааааааа!!!
— Та це стервеня їх усіх перебудить.
Це — руда медсестра, здається, ірландка. Вона мене порятує, вона віднесе мене до матері. Ні? Ні. Вона відносить мене до комірчини за дверцятами. Власне, і не комірчини, а, мабуть, якогось комода. Свою першу ніч на землі я проводжу в комоді.
Стелю пологового будинку пофарбовано блискучою фарбою кольору зеленого яблука. Верхня половина стін магнолієва, нижня — як покришені гриби. Краще б небосхил стелі був блакитний, із золотими хмарками з вогненними краями, і щоб з-за хмар усміхалися товсті рум’яні янголята.
Банті вже влаштувалася в кімнаті для породіль. Матері лежать і весь час скаржаться, здебільшого на дітей. Більшість немовлят годують із пляшечки, усі зійшлися на тому, що годувати груддю — це несмак. Нас годують за розкладом, щочотири години, між тим — ні краплі, кричи не кричи. Власне, що більше кричатимеш, то ймовірніше, що тебе запроторять у якусь шафу. Мабуть, там аж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками в музеї», після закриття браузера.