Читати книгу - "Сліпий годинникар"

види даватимуть дорогу видам. Тож не дивно, що пунктуалісти зазвичай вірять у такий собі природний відбір на видовому рівні, який вони вважають аналогічним дарвінівському відбору на звичайному індивідуальному рівні. Непунктуалісти ж, з іншого боку, розглядають природний відбір як такий, що працює на рівні, не вищому за окремий організм. Ідея «видового відбору» є для них менш привабливою, бо вони не вважають види сутностями з дискретним існуванням упродовж геологічного часу.

Настав зручний момент, аби розібратися з гіпотезою щодо видового відбору, яка в певному сенсі залишилася з поперед­нього розділу. Я не витрачатиму на неї багато часу, бо вже висловив свої сумніви щодо її уявної важливості для процесу еволюції в книжці «Розширений фенотип». Це правда, що переважна більшість видів, які колись жили на Землі, вже вимерли. Правда й те, що нові види виникають з частотою, що як мінімум компенсує вимирання, тож існує своєрідний «видофонд», склад якого весь час змінюється. Невипадкове входження видів до видофонду та невипадкове вилучення з нього справді могли б теоретично являти собою своєрідний природний відбір на вищому рівні. Можливо, що певні характеристики видів впливають на ймовірність їх вимирання чи відбрунькування нових видів. Види, які ми бачимо у світі, зазвичай матимуть усе необхідне, аби насамперед виникнути — «видоутворитися», — а також аби не вимерти. Якщо хочете, можете називати це формою природного відбору, хоча я підозрюю, що вона є ближчою до однокрокового, ніж до накопичувального відбору. Та я скептично ставлюся до припущення про велику важливість цього різновиду відбору для пояснення процесу еволюції.

Можливо, це лише відображення моєї упередженої думки про те, що слід вважати справді важливим. Як я вже писав на початку цього розділу, від теорії еволюції я переважно очікую пояснення складних, добре задуманих механізмів на кшталт сердець, рук, очей і ехолокації. Ніхто, навіть найполум’яніший видовий селекціонер, не думає, що це до снаги здійснити видовому відбору. Деякі люди справді вважають, що видовий відбір може пояснити певні довгострокові тенденції в даних про скам’янілості, такі як доволі часто помітна тенденція до збільшення розмірів тіла з плином століть. Сучасні коні, як ми вже бачили, є більшими за своїх предків, що жили 30 мільйонів років тому. Видові селекціонери заперечують ідею, що це збільшення розмірів відбувалося завдяки послідовній індивідуальній перевазі: вони не вважають, що ця тенденція скам’янілостей свідчить про послідовний більший успіх великих особин усередині виду порівняно з маленькими. На їхню думку, усе було інакше. Колись існувало багато видів — видофонд. Деякі з цих видів мали середні розміри тіла, тоді як інші були маленькими (можливо, тому, що в одних видів найкраще почувалися великі особини, а в інших — маленькі). Імовірність вимирання видів із великим розміром тіла була меншою (або вищими були шанси на відбрунькування нового виду, схожого на них самих), аніж для видів із маленьким розміром тіла. На думку видового селекціонера, хоч що б відбувалося всередині виду, тенденція до збільшення розміру тіла, яку можна побачити, вивчаючи скам’янілості, була наслідком сукцесії (безперервного ряду) видів із прогресивно більшим середнім розміром тіла. Можливо навіть, що в більшості видів відбір сприяв меншим особинам, однак скам’янілості все ще могли демонструвати тенденцію до збільшення розміру тіла. Іншими словами, міжвидовий відбір міг сприяти меншості видів, у яких перевага віддавалася більшим особинам. Саме таку думку висловив (як було загальновизнано, у дусі адвоката диявола) видатний теоретик неодарвінізму Джордж К. Вільямс ще задовго до появи на сцені сучасних видових селекціонерів.

Можна сказати, що тут і, можливо, в усіх надуманих прикладах видового відбору ми маємо не стільки еволюційну, скільки сукцесійну послідовну тенденцію на кшталт тенденції в бік збільшення рослин у міру того, як клаптик голої землі послідовно колонізується дрібними бур’янами, більшими травами, чагарями й, нарешті, зрілими лісовими деревами, що живуть у рівновазі з навколишнім середовищем. У будь-якому разі, називаєте ви цю тенденцію сукцесійною чи еволюційною, видові селекціонери цілком можуть мати слушність, вірячи, що саме з такою тенденцією вони як палеонтологи часто стикаються при вивченні послідовних шарів скам’янілостей. Але, як я вже говорив, ніхто не має на увазі, що міжвидовий відбір є важливим поясненням еволюції складних адаптацій. І ось чому.

У більшості випадків складні адаптації притаманні не видам, а окремим особинам. Види не мають очей і сердець — їх мають особини всередині них. Якщо вид вимирає через поганий зір, це переважно означає, що кожна особина всередині цього виду померла через поганий зір. Якість зору є властивістю окремих тварин. Про які ж властивості можна сказати, що вони притаманні саме виду? Це властивості, що впливають на виживання та розмноження виду способами, які не можна звести до суми їхніх впливів на виживання та розмноження особини. У гіпотетичному прикладі з кіньми я висловив думку, що меншість видів, усередині яких відбір сприяв більшим особинам, вимирали менш імовірно, ніж більшість видів, усередині яких відбір сприяв меншим особинам. Але це твердження є доволі непереконливим. Важко уявити причини, з яких життєздатність виду слід відділяти від суми життєздатностей окремих його представників.

Кращий гіпотетичний приклад властивостей на рівні виду буде таким. Припустімо, що всередині якогось виду всі особини ведуть однаковий спосіб життя. Усі коали, наприклад, живуть на евкаліптових деревах і харчуються лише евкаліптовим листям. Вид на кшталт цього можна назвати однорідним. Інший вид може охоплювати розмаїття особин, що ведуть різні способи життя. Кожна особина може бути так само спеціалізована, як окремо взята коала, але вид загалом характеризується розмаїттям харчових звичок. Одні представники цього виду харчуються виключно евкаліптовим листям, другі — виключно пшеницею, треті — виключно ямсом, четверті — виключно шкіркою лайма і т. д. Назвемо цей другий тип виду неоднорідним. Тепер, мені здається, нескладно буде уявити обставини, за яких однорідний вид вимер би ймовірніше, ніж неоднорідний. Koали цілковито залежні від запасів евкаліпту, і евкаліптова пошесть, аналогічна голландській хворобі в’язів, покінчила би з ними. З іншого боку, деякі представники неоднорідного виду пережили б будь-яку конкретну пошесть кормових рослин, після чого вид зміг би продовжити своє існування. Легко також повірити, що неоднорідний вид імовірніше відбруньковує нові, дочірні види, ніж однорідний. Тут, мабуть, і можна було б знайти приклади справжнього відбору на видовому рівні. На відміну від короткозорості чи далекозорості, «однорідність» і «неоднорідність» є справжніми властивостями видового рівня. Проблема в тому, що приклади таких властивостей видового рівня є поодинокими й дуже розрізненими.

Існує цікава теорія американського еволюціоніста Еґберта Лі, яку можна інтерпретувати як приклад справжнього відбору на рівні видів, хоча вона була запропонована ще до того, як у моду ввійшла фраза «міжвидовий відбір». Лі цікавився одвічною проблемою — еволюцією «альтруїстичної» поведінки в індивідів. Він абсолютно правильно усвідомив, що якщо індивідуальні інтереси конфліктують із видовими, то перші — короткострокові інтереси — мають превалювати. Ніщо, здається, не здатне завадити поступу егоїстичних генів. Але Лі висунув цікаве припущення. Мають існувати якісь групи аби види, всередині яких найкраще для індивіда доволі значною мірою збігається з найкращим для виду. А також мають існувати інші види, всередині яких інтереси індивіда випадковим чином особливо сильно відхилилися від інтересів виду. За інших рівних умов види другої категорії цілком могли би