Читати книгу - "Аптекар"

вбивали, то пів міста вже б лягло трупом.

Звідкись вигулькнув захеканий Зількевич.

— Це жахливо! Такі убивства! — він виразно нервував і сіпався.

— Я вас шукав, пане Зількевич, — сказав Зиморович. — Ви не ночували вдома?

Зількевич почервонів, і вуса його смикнулися.

— Ну-ну, не переймайтеся, — заспокоїв його Зиморович. — Ваше діло парубоцьке.

І тут аптекар не втримався:

— А правда, що ви теж були на тих ловах?

Зількевич налився гнівом і став скидатися на вчорашню Лукашеву маску.

— Які лови? Не вплутуйте мене в жодні лови.

— Можу вам пояснити, — продовжив аптекар. — Ці хлопці були замішані у вбивстві повії. Це все, що їх єднає. Якщо й ви були там, вас чекає те саме.

Тепер Зількевич уже зблід і витер зимний піт з чола. Але твердо відповів:

— Мене там не було. Бозна коли я востаннє був на ловах. Я взагалі погано стріляю.

— Нас чекають у магістраті, пане Зількевич, — сказав Зиморович.

— Знаю, але я завтра на світанку вирушаю до Кракова. То ви вже за мене там вибачтесь. Бо нині ще мушу зібратися.

— Надовго?

— Певно, що так. То буде видно після бесіди з маршалком. Я обов’язково повідомлю магістрат.

Над вечір метушня в помешканні судді Зількевича вляглася. Речі були спаковані. Суддя їхав сам, залишаючи доньок нянькам. На цю поїздку він покладав великі надії. Можливо, маршалок прилаштує його при дворі, запропонувавши пристойнішу посаду, ніж має тут. Слугам було суворо наказано нікого не впускати і постійно вартувати вхідні двері. Сходи, які вели на внутрішній двір, теж перебували під вартою. Улюблений мисливський хорт, якого досі тримали на подвір’ї за загородою, бігав тепер по хаті й чутливо принюхувався до запахів, що линули з кухні. Присутність собаки заспокоювала значно краще, ніж варта на дверях.

Однак ніч була неспокійна, увесь час вчувалися набридливі звуки, щось поскрипувало, шурхотіло, попискувало. Раніше суддя не звертав на таке уваги, бо і шашіль, і миші не раз давалися взнаки, але зараз прокидався і зиркав на хорта, і знову засинав, пересвідчившись, що той спить спокійно, не виявляючи жодної тривоги. Уранці Зількевич прокинувся з важкою головою. За вікнами кропив дощ і було імлаво. У хаті всі ще спали, але суддя звелів одному слузі гнати за каретою, а другому зносити на діл скрині й пакунки. Він відмовився снідати вдома, звелівши, аби йому спакували кошика в дорогу. За пів години карета вже чекала, на козлах сидів у плащі набурмосений візник Войтіх, сховавши голову під каптуром, дощ стікав йому по грудях, дашок над ним прикривав тільки спину. На щастя, то не була злива, і жевріла надія, що дощ скоро перестане. Суддя з гордістю глянув на коней із фарбованими на червоно гривами і хвостами, на карету, оздоблену китайськими мальовидлами з бронзовим листям, розцілувався з доньками, погладив хорта і прочинив дверцята. Всередині карета була оздоблена оксамитом, кармазином і дзеркальними тафлями. Зількевич зручно вмостився на м’якому бамбетлі, обшитому шкірою, і поклав біля себе кошик з їжею та питвом.

Візник зіскочив з козел, вибіг перед запрягом і шмагонув пугою хрест-навхрест, як то звичай наказує перед далекою дорогою. Відтак, щільно кутаючись у плащ, знову скочив на козли і цьвохнув пугою вже у повітрі. Коні слухняно рушили. Зількевич полегшено зітхнув, коли карета виїхала за браму, й заходився снідати. До завтрашнього вечора розраховував дістатися Кракова, заночує у кузена в Ряшеві. За містом панувала сльота, дорога була розмита, і колеса час від часу застрягали. Чого доброго й до Ряшева завидна не доберуться. Нічого, можна і в Ярославі зупинитися. Не забути б лише стати перед тим десь коло потоку й карету вимити, а то ж затраскається, як жидівська балагула.

Карета погойдувалася і хилила до сну. Після безсонної тривожної ночі повіки хутко склепилися, і суддя заснув. Прокинувся він, відчувши, що карета стоїть. Відгорнув фіранку на вікні — таки стояла та ще й серед лісу. Він відчинив двері й вийшов. Дощ перестав. Лише мокра трава й листя нагадували про нього.

— Гей! — гукнув суддя до візника. — Чого не їдемо?

Візник озирнувся, і суддя з жахом побачив, що то зовсім не Войтіх, а хтось, кого він уже десь бачив, але пригадати не міг. Жахливий здогад ошелешив його. Він вихопив пістоль і наставив на незнайомця.

— Ти хто?

Той спокійно зіскочив з козел й відкинув каптур. Перед суддею стояв молодий хлопець.

— Ти учень аптекаря? Якого дідька? Чого тобі треба?

— Ні. Я не учень аптекаря, — відповіла Юліана. — Я сестра тієї, кого ви убили на полюванні. Пізнаєш цей ліс?

— Що ти городиш! Мене там не було.

— Скидай штани.

Юліана витягла шпагу. Зількевич нервово роззирнувся, все ще не вірячи, що опинився на безлюдді. Він спробував стрелити, але порох тільки зашипів і погас. Він вийняв шаблю і став атакувати. Чоботи слизькали на мокрій траві. Юліана спритно відступала, уникаючи ударів шаблі по шпазі, суддя даремно рубав повітря. Юліана лівою рукою відстібнула плащ і змахнула ним перед очима Зількевича. Той на мить втратив її з очей, коли ж вона знову з’явилася перед ним, то він уже стояв із перетятим очкуром і зі спущеними штанами. Суддя плутався в штанах, але підсмикнути їх не давала йому нападниця, бо тепер вона атакувала з різних позицій. В один із моментів вона всадила йому вістря шпаги глибоко в правицю над ліктем, він скрикнув, шабля випала. Тепер він стояв безборонний.

— Підніми сорочку, — наказала дівчина.

— Я її не вбивав, — лопотів Зількевич, — я тільки бавився з нею… то не я… коли вона робила оте зі мною… її шмагнув батогом син Грозваєра, і вона, може, й не хотячи, вкусила…

— Підніми сорочку.

Зількевич, хлипаючи, підняв сорочку лівою рукою, і Юліана побачила саме те, чого й сподівалася.

— Я її не вбивав. То Матіас! Матіас стріляв з лука! Вони її доганяли, а як побачили, що втече, Матіас стрелив. Мене там не було.

— Авжеж. Ти в цей час скиглив, лежачи на сіні і притискаючи руки до свого скарбу. Тут, де ти стоїш, догнала її стріла. Я знайшла це місце. Знайшла її волосся, яке повидирала ожина, коли ви її волочили по землі до річки.

— Я не волочив. То був не я, — він весь час роззирався, шукаючи порятунку.

— Це нічого не міняє. Вас було п’ятеро. І всі ви однаково завинили. Ви зробили це тому, що знали — за повію ніхто карати не буде. Але ви на цьому не зупинилися. Хто убив сміттяра?

— Міхаель, син Ґрозваєра.

— А Реґулу?

— Теж він.

— Що ж — іди