Читати книгу - "Скрут"

вже Ілазиних колін. Мох горить, як солома, але для цього його має бути багато… Купка ретельно відібраних сухих гілочок. Паливо на багаття, матеріал для розпалювання, ці гілочки швидко прогорають, якщо не підкинути вогневі ситнішої поживи…

А там, попереду, порипує на вітрі сухостій. Кілька висохлих, неначе мумії, ялин зі згустками старої смоли на стовбурах. Гола, з незрозумілих причин загибла вільха, ріденька ліщина, а над усім цим — величезна сосна, жива й зелена, і в її темній кроні скрут сьогодні зжер куницю…

Колись Ілаза чула, що вогонь, коли дістанеться до лісу, не знає ні міри, ні пощади. Що стіна його постає зі швидкістю скаженого коня, поглинаючи все живе й залишаючи по собі голі обвуглені стовбури…

А завдана Ілазі кривда — чи знає міру? Чи відає жалощі? І чи не страшніше подібне приниження за десяток найжахливіших невідворотних смертей?

Мох спіймав запропоновану іскру, проковтнув жадібно й відразу ж спалахнув, дозволяючи вітрові нести куди схоче білий струмочок диму.

Ілаза тупо дивилась, як оживають, із тріском прокльовуються, жадібно тріпотять новонароджені язички. Стільки сили витрачено, щоб зібрати ці купи палива… А ось тепер вони зацвітають жовтим, а вона стоїть і дивиться, без радості й без остраху. Гори…

Вітер рвонув щосили, підхопив вогонь і зненацька розсіяв усі її сумніви. Ілаза вихопила гілку з уже розпаленого багаття й кинулася далі, туди, де тяжкою працею зібрано було купи сухого моху та смолистих ялинових гілок. Гори… Нехай цього лісу не буде.

Мох спалахував, ніби клоччя.

Полум’я, рознесене вітром, якось дуже швидко дісталося до першої сухої ялини; Ілаза відсахнулася, так пекуче вдарило раптом їй у обличчя. Простенька думка про те, що вона сама згорить, і дуже швидко — ця думка тільки зараз набула для неї якогось змісту.

Вона не злякалася. Цієї миті їй здавалось, що вона взагалі не здатна відчувати ні болю, ні страху.

Нехай цього лісу не буде. Вона — лікар, милосердний і нещадний, розжареним інструментом випалює з землі цю виразку. Нехай зотліють прокляті тенета. Нехай присмажиться огидний скрут; нехай ті, хто потім прийде на попелище, згадають її добром…

Або нехай не згадають! Гори!

Вона металася, розкидаючи головешки, її розпирала жорстока радість знищення, вона була мов діва-пломениця, котра, кажуть, шаленіє на пожежах. А потім перетворюється на жар, на вугіль… Нехай…

По тому їй просто в обличчя вдарив згусток диму — її легені заповнилися задушливою заклубоченою масою. Не в змозі дихати чи закричати, втерти їдкі сльози, вона побачила вгорі те саме блакитне небо з тією ж таки неодмінною білою хмаринкою, а на його тлі палала верхівка сосни, павутиння, охоплене полум’ям, хвилі полум’я, хвилі диму, горить, проклятий, горить…

Тільки тепер вона вирішила рятуватися, повернулась і побігла геть, як вона думала, від гігантського багаття, що на нього з її бажання перетворився ліс.

Чи то вітер змінив напрямок, чи сама Ілаза втратила уявлення про сторони світу й приблукала в саме лігвисько пожежі, — але тепер вогонь перепинив їй шлях. Вона повернула — вогонь перепинив іще раз. І ще. Вогонь був скрізь, Ілаза опинилася в центрі вогненного кільця…

І ледь усвідомила це, як відразу ж і зрозуміла, що прикро помилялася, вважаючи себе нечутливою до болю.

Вона закричала. Новий згусток диму затис їй рота, і, смикаючись від нестерпного болю, вона побажала швидше вмерти.

Блакитне небо зробилося брудно-сірим, затягнутим димовою завісою. Звідтіля, із завіси, з’явилися раптом тьмяні, білясті очі, які ніби жили самі по собі, і в цих крижаних кульках відбивалося полум’я.

Ілаза встигла подумати, що істота, яка зустрічає її в потойбічному світі, надто жахлива, щоб бути Птахом. Імовірно, це Кат, який живе у пеклі, він карає за гріхи…

На щастя, свідомість незабаром залишила її.

— …і ти знову погодишся прийняти від мене допомогу? Може, твоя ненависть завадить тобі, й ти гордо відмовишся? Ні?

Всесвітня пожежа завершилася великою чорною залисиною в зеленій шкірі величезного лісу. Для птахів, які пролітають у небі, це довгаста чорна мітка, коротка жалобна стрічечка, і там, у хмарах, не чути гару, яким смердять тепер і трава, і струмок…

Ілазина героїчна смерть обернулася червоною розтрісканою шкірою на щоках, збудженими очима й обпаленим ліктем. Краще б вона справді вмерла, тому що біль від опіку виявився просто нестерпним.

— Ти не відмовишся, Ілазо? Ні? Може, ти надто скривджена тим, що саме я тебе врятував?

Вона мовчала. Нехай він не здогадається, що вона плаче — сльози з-під спухлих повік і без того біжать без перестанку, вії злиплися бурульками, вона боїться розплющувати очі, але в темряві терпіти ще тяжче…

Дотик до її плеча. Не пручаючись, вона все-таки інстинктивно напружилася; біль від уколу здався їй чи не солодким.

Вона мовчала, намагаючись дихати якомога глибше й рівніше. Біль полишив не відразу, даючи їй змогу насолодитися кожною секундою свого звільнення.

Вона розліпила вії. Темне тіло, що нависало над нею, звично сахнулося в затінок; вона схлипнула й замружилася знову.

— Навіщо мені тягар іще й твоєї ненависті? — замислено сказали в неї над головою. — Навіщо я збираю ненависть, мов той збирач податків? Хіба мені мало того тягаря, який уже маю?

Здається, у голосі з гілля чулася невдавана гіркота. Втім, Ілазі було байдуже.

— Я все одно вб’ю тебе, — видихнула вона крізь розтріскані губи.

— Добре, — відгукнувся він трішки згодом. — Тільки спершу давай залікуємо твій опік… Бо хто ж тоді рятуватиме тебе від болю?

— Я вб’ю тебе…

— Зірка Хота низько. Я міг бути з тобою добрішим, але міг бути й жорстокішим… А тепер зірка надто низько, Ілазо, і не тримай на мене зла, бо невдовзі…

Його здавлений голос дедалі тихшав, поки нарешті й зовсім зійшов нанівець.

Вечір пах димом. У рожевому вечірньому небі тягся, мірно змахуючи крильми, пташиний ключ, який нагадував наконечник списа.

* * *

На роздоріжжі виявилося, що Тіар знає дороги куди краще за Ігара; вона без затримки перелічувала селища, якими пролягав шлях до великого лісу, й намагалася звернути праворуч, хоча Ігар упевнений був, що їхати потрібно ліворуч. Перехожий селянин розв’язав їхню суперечку — звичайно ж, на користь Тіар; Місяць, якого процес вибору шляху неабияк стомив, бадьоро затрюхикав далі. Ігар цілу дорогу тужно мовчав — здавалося, ніби його обізвали дурнем.

В обід зупинилися в селищі Річка; єдина його вулиця стрічкою тяглася вздовж берега вузької річечки, а на іншому боці мальовничо рябіли боками чорно-білі доглянуті корови. Заїжджий двір вікнами виходив на воду — по темній гладіні сумно пливло