Читати книгу - "Пора грибної печалі"

164
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 96
Перейти на сторінку:
поруч.

— Прийшла моя біда-зима. Нелегко тепер буде в дорогах, — мовив, потираючи руки.

— Олено! — холодно сказав Петро. — Піч собою не нагрієш. Гості у хаті. Подай на стіл.

Дівчина метнулась у комору, принесла сала, засмажила яєшню, поставила на стіл глек вина, наклала гору огірків і припросила до вечері. Але їжа всім ставала поперек горла. Говорилося про різне, дріб’язкове, але слова ронялись, наче лушпиння, і все задля того, аби розрядити гнітючу тишу.

По кількох келихах розмова пішла жвавіше. Підхмелілий Петро забагнув ще один глек вина. Олена швидко наповнила, поставила перед чоловіками, а сама далася по господарству. Загнала на сідлище кури, нагодувала корову, замкнула хлів і пішла до хати. Місячна морозна ніч напнулася на шпилі гір, і сніги на верхів’ях, здавалося, не лежали, а висіли, ледь помітно гойдаючись на проміннях величезних соковитих зірок. Олена прочинила сінешні двері і зупинилася. З кімнати долинала голосна розмова.

— Ти, Миколо, не крути, як циган сонцем. Уподобав — женися, а не роби з дівчини ганьби.

На якусь мить запала мовчанка. Олена завмерла.

— Петре, ми з тобою чоловіки, — мовив п’яним голосом Сірко, — і признаюся, як мужик мужикові: навіщо мені женитися? Коли хочу — зайду, заночую. Ти ж знаєш мій характер — командировочний…

Сірко не встиг договорити. Страшний удар межи очі відкинув його від столу. Хапаючись за повітря, він полетів до дверей, розчахнув їх собою і впав у сінях. Олена, ще не збагнувши, що скоїлось, злякано втиснулась у темінь кутка. А Петро, не чекаючи, коли Сірко підведеться, схопив його за комір, підняв, одною рукою відчинив сінешні двері і щосили метнув сходами на двір. За ним полетіли шапка і пальто. Осліплений ударом, Сірко ледве піднявся на ноги і, снігом обтираючи з обличчя кров, пробелькотів:

— А може, я пожартував, га? — і не віднімаючи руки від розбитого носа, похнюплено потягнувся на вулицю.

Петро безмовним поглядом глянув на оціпенілу Олену, зітхнув, зайшов у хату, одним духом спорожнив наполовину випитий глек вина і, схопившись за лице, тяжко застогнав. Трусячись, як у пропасниці, Олена вибігла до воріт, — від хвіртки, петляючи, по незайманому снігу, у глибину ночі понуро брели одинокі сліди. У розпачі вона кинулась на вулицю і почала руками замітати ті сліди, наче хотіла їх до єдиного визбирати у долоні, розтопити і вже прокинутись справді від сну. Але тут нагодився Петро, підняв її із землі і тихо сказав:

— Іди до хати, заспокойся і виспись, — та й пішов, причавлюючи кирзовими чоботищами сліди, що тікали від обійстя.

Ледве ступаючи, Олена дійшла до порога. Зіпершись на одвірок, омертвілими очима оглянулася довкола. Відколи до неї прийшло щастя, ніколи не задумувалась про те, що воно може колись обірватися. Не думала, бо в її уяві це б межувало із найстрашнішим, що може тільки статися у житті. І тепер, помалу усвідомлюючи все, вона чекала чогось жахливого, неймовірного, але все довкола було спокійно і їй на душі теж. Не мала у серці зараз уже ні гіркоти, ні розпачу, ні жалю до себе. Тільки всім єством відчула, як почало давити на неї нічне небо, як здригнулися від болю на вершинах і в долині сніги. І так заболіли, що виділося, доторкнися до них — і сніги закричать від муки. Та зоря у кроні черешні на цей раз не цвіла, не сміялася, а тремтіла, як сльоза, на віях дерева, що йому вже ніколи не суджено зацвісти.

Голова вмовк. Довго дивився на посірілі від відлиги гори, потім тяжко, наче добуваючи із себе кожне слово, продовжив:

— А Сірко на другий же день подав заяву на шлюб. Узяв овдовілу молодицю із сусіднього села — певне, у відомсту Петрулякові. А Олена, бачите, божеволіє від скоєного. Любить вона його… І оце прийшла просити, аби розрадив Сірка, заставив передумати, повернути його. А що я тут вдію? Не маю на таке ні права, ні сили, аби в душу людині вселитися. Може, ви дасте якусь раду? Може знаєте, якими шляхами повернути людині людину?

Голуб стенув плечима, запалив цигарку, мовчав і, пройнятий чужим горем, думав про те, як поведе себе через два дні, коли в суді будуть слухати справу про його розлучення із дружиною.

Так народжуються сюжети

— Геній в обмотках — безцінна реліквія для історії, — сказала незворушно Наталя, пакуючи у валізу Голубові сорочки. — І для міщан теж. Вони жах як люблять смакувати деталями житейської безталанності своїх кумирів. А мені потрібен звичайний трудящий чоловік… Без звань і титулів, але з пристойним заробітком. Аби нормальну квартиру отримав, допомагав по господарству… З дитиною займався, погуляв з нею, при потребі в магазин збігав. А від генія я втомилася… Терпіти більше несила… Ось тобі все нажите багатство і чимчикуй босяком в історію, а до нас більше не повертайся.

Наталя силоміць втиснула Михайлові валізку і, різко обернувшись, пішла на кухню.

Голуб якимось приреченим поглядом окинув кімнату і зупинився на доньці. Світланка сиділа в ліжечку і, здивовано розкривши ротик, великими оченятами дивилася на батька. О господи! Тільки б не цей погляд — всерозуміючий, обпалюючий душу. В горлі боляче стиснуло.

— Татку, ти на лоботу? Повелтайся сколіше, мультики будемо дивитись, — попросила благально донька.

— Добре, Світланко, добре, дитинко моя золота, я скоро повернуся, — пообіцяв здавленим голосом Михайло й вийшов з хати.

Вітер переляканим псом шмигнув біля порога під ногами й кинувся, кушпелячи, на вулицю.

— Можемо собі подати руки, — сказав навздогін вітрові Голуб. — Тепер обидвоє бездомні. Отже, не дуже тікай, брате…

Було далеко до сьомої, кінець травня, і сонце вже трудилося високо над дахами лівобережної частини міста. А над правобережною, з півдня, нерухомо висіли важкі стоги хмар. Освітлені проміннями, вони то займались синьо-бузковим цвітом, то тьмяніли, німо давлячи на висотні будинки.

«Буде гроза, — подумав Михайло. — Оце й Наталю, мабуть, прорвало на дощ. У неї завжди нерви реагують на зміну погоди…»

Голуб ще якусь хвилину постояв біля будинку, прощаючись у думках з однокімнатною квартиркою, перекинувся кількома словами із двірником й попрямував до гомінкого базару. Тут, на старих ясенах, завжди висіли найрізноманітніші оголошення, в тому числі й про здачу в найми квартир.

Цей ранок починався так лагідно й мирно, що Голуб навіть позаздрив собі, з яким чудовим настроєм працюватиме сьогодні. Доки ніжився у ліжку й розказував доньці казку, Наталя приготувала сніданок, почистила йому туфлі й взялася пришивати до піджака гудзик. І тут з внутрішньої кишені випав лист із видавництва. Дружина ніколи не порпалася в Голубових

1 ... 89 90 91 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"