Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

бачила, як дехто в залі аж сахнувсь перед цією втіленою подобою революції, живою, могутньою і грізною. Але сахнулись і зіщулилися тільки жінки, і тільки на їхніх обличчях помітила я страх. Не те чоловіки: то були діяльні, енергійні багатії — не ледарі, а бійці. Загрозливий тихий гомін почувся в залі. За хвильку він і вщух. Це була ніби призвістки того правдиво звірячого гарчання, що пізніше не раз лунало в залі того вечора. І загули вони цілком несвідомо. Цей гомін нагадав мені інстинктово гарчання зграї псів, що почула загрозу. Ту хвилину, побачивши їхні суворі обличчя і войовничий блиск в очах, я зрозуміла, що не так легко буде вирвати у них з рук владу над світом.

А Ернест уже знову пішов у наступ. Те, що в Сполучених Штатах нараховується півтора мільйона соціалістів, казав він, свідчить про неспроможність капіталістів керувати країною і суспільством. Він накреслив слухачам розвиток людського суспільства від дикунства, що не знало ні знарядь, ні машин, а тільки силу власних рук, і до нинішньої машинної цивілізації, і виснував з усього, що праця цивілізованої людини в тисячу разів продуктивніша за працю дикуна.

— П’ятеро робітників, — сказав Ернест, — можуть нині настачити хліба на тисячу чоловік. Один робітник може виробити бавовняної тканини на двісті п’ятдесят, сукна — на триста чоловік, взуття — на тисячу. Неважко вивести звідси, що при розумному суспільному устрої сучасна цивілізована людина мала б жити незрівнянно краще, ніж людина печерна. А що ми бачимо в дійсності?

У Сполучених Штатах зараз злидарюють п’ятнадцять мільйонів чоловік{42}. Злидарюють — це значить не мають достатнього харчування й нормального житла, необхідних для відновлення витраченої на роботі сили. У Сполучених Штатах, незважаючи на все наше так зване робітниче законодавство, змушені працювати на виробництві три мільйони дітей{43}. За дванадцять років їх число подвоїлося. До речі, панове, дозвольте запитати вас, як хазяїв країни, чому ви не опублікували даних перепису 1910 року? Я сам відповім за вас: ви побоялися. Ці статистичні дані ще більше прискорили б революцію, що й так уже насувається.

Але повернімося до мого звинувачення. Якщо виробнича спроможність сучасної людини в тисячу разів перевищує можливості людини первісної, то звідки взялись у Сполучених Штатах п’ятнадцять мільйонів чоловік, що не мають ні задовільного житла, ні достатнього харчування? Звідки ці три мільйони дітей, що мусять тяжко працювати? Хіба це не доводить вашої провини? Ви погано керуєте суспільством. Факти кажуть, що сучасна людина живе гірше, ніж навіть печерна, хоч продуктивність її праці в тисячу разів вища. З цих фактів можна зробити один лише висновок — клас капіталістів керує суспільством погано: як керівники суспільства, ви, панове, банкрути, зловмисні й егоїстичні банкрути. На це звинувачення ані ви не зможете відповісти мені отут, цю хвилину, ані увесь ваш клас не зможе відповісти півтора мільйонам соціалістів, які є у Сполучених Штатах. Ви не зможете дати відповіді. Ось я кидаю вам виклик — дайте мені відповідь! І кажу наперед, що ви мені її не дасте. Тут вам потягне язики, хоч про все інше ви вмієте просторікувати дуже красномовно.

Ви нездатні керувати суспільством. Ви зробили з цивілізації торжище. Ви сліпі й зажерливі. У своїх законодавчих палатах ви не соромитесь виголошувати з трибуни (явне посоромитесь і сьогодні), що без дитячої праці неможливі прибутки. Я не прошу, щоб ви вірили мені на слово: все це давно записано в документах, що свідчать проти вас. Ви приспали своє сумління балаканиною про солодкі ідеальчики та мораль. Ви розжиріли від свого багатства, вас розпирає ваша сила, п’янять ваші успіхи: але вас чекає доля трутнів, що обліпили медові стільники саме перед тим, як трудящі бджоли мають покласти край їхньому паразитичному існуванню. Ви нездатні правити суспільством, і тому владу треба забрати з ваших рук. Півтора мільйона робітників проголошують, що вони об’єднають і решту робітничого класу й відберуть від вас владу. Це й буде революція, панове. Спиніть її, якщо зможете!

Якусь хвилю відгомін його голосу ще лунав у залі, а потім знову знялося те гарчання розтривоженої зграї, яке я вже чула раніше. З десяток людей схопилося на ноги, вимагаючи від полковника Ван-Гілберта слова. Я помітила, що плечі міс Брентвуд тіпаються, і на хвильку розсердилася, подумавши, що вона сміється з Ернеста, але відразу ж зрозуміла, що то не сміх, а істерика. Вона перелякалась, побачивши, що наробила, привівши Ернеста до свого спасенного Клубу філоматів.

Полковник Ван-Гілберт не звертав уваги на тих, хто з перекривленими з люті обличчями вимагав слова. Вираз гніву спотворив і його власне обличчя. Він схопився на ноги, вимахував руками і першу мить тільки белькотів щось незрозуміле. Але враз його слова полилися нестримним потоком. Однак то не була мова стотисячного адвоката; де й поділася його трохи старомодна елоквенція.

— Неправда! Софістика! — загорлав він. — Зроду не чув, щоб за такий короткий час було сказано стільки неправди. До того ж ви, молодче, нічого не сказали нового. Всього того, що ви отут нам розказували, мене вчили в коледжі, ще як вас і на світі не було. Жан-Жак Руссо проголосив цю вашу соціалістичну теорію трохи не двісті років тому! Повернення до природи, мовляв! Біологічна наука доводить, що це безглуздя! Слушно сказано, що недоуцтво річ небезпечна. Своїми божевільними теоріями ви сьогодні це потвердили наочно! Всі ваші слова — це неправда й софістика! Зроду ще я не відчував такої огиди до надміру мудрагельства. Ось що я скажу на всі ваші незрілі узагальнення і дитячі розумування!

Він презирливо клацнув пальцями і сів.

У залі почувся схвальний жіночий гомін і зневажливі репліки чоловіків. З тих десятьох, що вимагали слова, п’ятеро заговорили разом. Безладдя і гамір зчинилися такі, що й описати неможливо. Ніколи ще простора зала в домі місіс Пертонвейт не чула чогось такого. Справді, ці врівноважені капітани індустрії й господарі суспільства виглядали зараз немов достеменні дикуни у фраках. Простягані руки ніби до їхніх гаманців, Ернест збурив усе їхнє єство. У тих руках їм уже ввижалися руки півторамільйонної армії соціалістів.

Та Ернест ніколи не губився. Не встиг полковник Ван-Гілберт сісти, як він схопився на ноги й ступив наперед.

— По черзі! — гримнув він на розгаласований натовп.

Його могутній голос легко перекрив цю людську бурю.

Самим своїм владним виглядом він зразу втихомирив усіх.

— По черзі! — знову сказав Ернест уже спокійно. — Але насамперед дозвольте мені відповісти полковникові Ван-Гілбертові. Потім кожен з вас зможе вийти на мене