Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

хмизом і наганяв собаками й людьми туди хижого звіря. Коли падав у яму ведмідь, барон стрибав слідом за ним в пастку і зчинявся там страшний двобій. Не знати хто був дикіший, хто кровожерніший: чи той волохатий звір з ощереними іклами, чи ця оскаженіла людина з закривавленим кинджалом у руках, з божевільним поглядом і звірячим ревом. Сотні ведмедів заколов барон таким чином, його лице, плечі, стегна були на геть посмуговані кривавими – новими і білими – старими рубцями, побасаманені ведмежими кігтями та іклами. Але угаву йому все не було. Невгасима лють гризла барона, ніде й ніколи не мав він спокою, жив, як дикий звір. Обличчя йому все заросло клочкуватим волоссям, на ньому хижо блищали божевільні очі. Всі оминали заклятий замок, боялись його, як пекла.

Так пройшло п’ять років, десять і двадцять.

Аж ось прийшов кінець і барону.

Як і завжди, в день свого народження вийшов він на герць у замковім дворі із ведмедем.

– Чи кріпка ще моя рука? Чи здолаю ще моїх ворогів?

І грався старий барон із страховищем, як кіт із мишею. Порубав, поколов ведмедя, аж криваві ріки за ним пливуть. А тільки піде па нього звір, звівшись на задні ноги, вищеривши страшні ікла, – наче вклониться йому барон, підставить під груди ведмедю гострий меч – і знов відскочить на бік, наче в піжмурки грає.

А з балькону дивляться на цю гру баронові діти: молоді баронівни, як зорі, молодий бароненко, як місяць ясний. І ще сидить із ними красуня, як темна ніч, смуглява, бароненкова молода жінка. Тільки одну її і любив старий барон – за жорстокість та кровожерність її. Як уб’є барон ведмедя, все, було, просить невістка:

– Злий мені ведмежої крови на руки, хай вимию добре.

І цюрчить кров багряною цівкою з ведмежого горла, а смуглява красуня аж сяє, хлюпочеться в ній руками.

І до служниць своїх була нещадно-жорстока молода бароненкова. Хай тільки котра смикне її за волосся, розчісуючи довгі, як гадюки, чорні її коси. Зараз зажене під нігті гострі шпильки.

– Щоб, – каже, – руки в тебе моторні були!

А коли одна щось погано засмажила їй на сніданок ведмеже серце, наказала баронова невістка посадити горопашну служницю голу на багаття.

– От так, – каже, – треба смажити. Я тебе навчу…

– Таку б мені дочку, такого сина, – примовляє, бувало, барон. – А то мої графенята немов у матір уродились, ведмедів не люблять.

А насправді знали баронові діти про смерть материну і ніколи про це не забували, не тішились з батькових забав.

І от того дня так само сумні сиділи вони на бальконі, згадуючи, як двадцять років тому не витримало тут горде материне серце та не піддалось лихому жартові батька.

А смуглява невістка аж перехилилась через бильця – пожадливими очима стежить криваву борню внизу. Ось із ревом випростався ведмідь і люто кидається на барона. Той підносить свій меч – і в ту мить наче ненароком злітає з балькону чорна хустка невістчина на голову старого барона, гадюкою оповиває її. Не бачить барон, куди поціляти, як у серпанку густому його очі – і його меч рубає порожнє повітря, а гострі кігті розлюченого звіра вже деруть йому груди.

Це була остання бійка з ведмедем. Більше не було ніколи ведмедів і в чорній вежі. Нині від неї тільки руїни та в заґратованому підвалі знаходять і досі ведмежі та людські кістки. На другий день, як поховали барона, що йому зрадила на останку його кріпка рука, зізвав молодий бароненко своїх сестер і сказав їм:

– Наш батько був незмірно багатий. Ми рівну долю, нещасливу, любі сестри, маємо, хай на рівні частки поділимо й це багатство. Буде за кожною з вас стільки віна, скільки маєтку матиму й я. Так, мабуть, хотіла й наша небіжчиця-мати, коли рівні ласки нам дарувала, так і батько, коли рівно нас не любив.

Та вплуталась у цю промову невістка, смуглява красуня:

– І я хочу бути в частках. Коли вас небіжчик не любив, так я була його улюбленка. Та ще пам’ятайте, що через мою необережність ви маєте тепер що ділити.

Мовчали сестри, не знали бо, чи справді то була необережність, а бароненко рішуче заперечив:

– Ні, люба жінко, так не годиться. Ти маєш те, що я маю, і нам цього вистачить до самої смерти. А сестри, може, схочуть вийти заміж за простих людей, як ото хотіла була наша мати і їм теж тоді вистачить спадщини, щоб жити багато й щасливо.

Замовкла бароненкова і заховала злість у своєму серці. Обнялися брат із сестрами і розійшлися по своїх покоях спочивати.

Ніч була буряна, грозова. Замкнувся у себе молодий бароненко і сів вираховувати, кому що припаде з батькового багатства, щоб нікого не скривдити.

А вітер за вікном виє, наче зібралися всі покійники, що їх закатував старий барон у ведмежій вежі, і всі вкупі знов переживають нелюдські тортури, наче ревуть страшним хором всі ведмеді, що їх зарізав за своє криваве життя бароненків батько.

Нема спокою на душі в молодого спадкоємця. Все здається йому, що трапиться якесь непоправне, неминуче лихо.

– Не буде щастя з того награбованого багатства. Все воно людською кров’ю смердить, людськими муками народжене й здобуте. І чого це жінка моя молода так заздрить на нього? Звідки в неї така жаденність?

Раптом чує бароненко якусь шамотню за дверима, далі швидкі кроки.

Увірвалася до нього серед ночі молода жінка, розпатлана, розхристана, і очі блищать, мов у голодного звіря. Злякався бароненко:

– Що з тобою, люба? Чому ти така?

– Мені лячно, – приглушеним голосом каже, – така гроза, такі блискавки та вітер… Не можу бути одна. Покинь це, побудь зі мною. Не піду до себе, там страшно. Все мені здається, що якесь лихо впаде на мою голову. Мов баронові ведмеді оточили ввесь замок, деруться на мурах, шукають мене, клацають закривавленими, запіненими іклами.

Покинув рахувати бароненко, розважав, утішав молоду жінку аж до ранку, хоч і самому неспокій, тривога, полохливе передчуття. Та каже їй ніжно:

– Це тому тобі лячно, що скоро маєш родити. Вагітним завжди всякі жахи в голову лізуть. Не діждав батько бачити внука, може, тоді кровожерність його хоч ледь-ледь утішилась би. Все ж бо він боявся, що наше покоління буде останнє, що закляла нас мати. Того й не любив нас, як умирущих, заклятих…

– Так, – відповідає стиха бароненкова, – для нашого сина я й більше багатства хотіла. Щоб був достойний нащадок барона Кріпка Рука, – і