Читати книгу - "Лялька"

О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео!

Взамін того, що й не твоя частина,

Візьми мене всю, всю!..[80]

Як же дивно вони були подібні одне до одного: він, Россі, — актор, вона — панна Ленцька. Занехай своє ім’я, покинь сцену… Так, але що ж би тоді зосталось?.. Зрештою, навіть принцеса могла б вийти за Россі, і весь світ тільки захоплювався б її самопожертвою…

Вийти за Россі… Дбати про його театральний гардероб, може, навіть пришивати гудзики до його нічних сорочок?..

Панна Ізабелла здригнулася. Безнадійно любити його — і все… Любити й інколи поговорити з ким-небудь про цю трагічну любов. Може, з панною Флорентіною? Ні, їй бракує чуйності. Набагато більш придався б на це Вокульський. Дивився б їй в очі, страждав би за себе й за неї, вона звіряла б йому свої думки, вболіваючи над своїми і його стражданнями, і як приємно минав би час! Галантерейний купець в ролі повірника!.. А втім, про це купецтво можна б і забути…

В цей час пан Томаш, походжаючи по своєму кабінету, підкручував вуса й міркував: «Вокульський — чоловік надзвичайно спритний і енергійний! Якби я мав такого управителя (тут він зітхнув), то не позбувся б маєтку… Ну, тепер уже нічого не вдієш, зате зараз він зі мною… Від продажу будинку мені залишиться сорок, ні — п’ятдесят, а може, й шістдесят тисяч карбованців. Але не будемо перебільшувати, нехай п’ятдесят тисяч, в крайньому разі — сорок… Я віддам їх йому, він платитиме мені тисяч з вісім процентів на рік, а решту (якщо діло в його руках піде так, як я сподіваюся), решту процентів скажу йому пустити в обіг… За п’ять-шість років сума подвоїться, а за десять може збільшитись і в чотири рази… Бо в торговельних операціях гроші ростуть, як на дріжджах. Але що я кажу! Вокульський, якщо він справді геніальний комерсант, напевне, заробляє сто на сто. А в такому разі подивлюсь йому в очі і скажу прямо: «Ось що, добродію: п’ятнадцять або двадцять процентів на рік можеш давати іншим, а не мені, бо я на цьому ділі добре розуміюся». І він, звичайно, побачивши, з ким має діло, одразу зм’якне і, можливо, дасть такий процент, який мені й не снився…»

В передпокої двічі задзвонив дзвінок. Пан Томаш швиденько пішов в глиб кабінету, сів у крісло і взяв у руки спеціально приготовлений для цієї нагоди том економіки Супінського. Миколай відчинив двері, й за хвилину в кабінет увійшов Вокульський.

— А… вітаю!.. — вигукнув пан Томаш, простягаючи йому руку.

Вокульський низько вклонився цьому сивоволосому чоловікові, якого радий був би називати своїм батьком.

— Сідайте, пане Станіславе… Може, цигарку?.. Прошу вас… Ну, що ж там чувати?.. Оце читаю Супінського: розумна голова!.. Можна з ним погодитись, що народи, які не вміють працювати й заощаджувати, мусять зникнути з нашої планети… Тільки ощадливість і праця… А наші спільники щось починають вередувати, га?

— Нехай роблять, як їм вигідніше, — відповів Вокульський. — На них я не заробляю жодного карбованця.

— Але я не залишу вас, пане Станіславе, — рішуче сказав пан Томаш. А трохи подумавши, додав: — Цими днями я продаю, тобто дозволяю продати мій будинок. Я мав з ним багато клопоту: мешканці не платять, управителі крадуть, а по закладній мені доводиться платити з власної кишені. Отже, не дивно, що воно мені кінець кінцем обридло…

— Звичайно, — підтвердив Вокульський.

— Сподіваюсь, — казав далі пан Томаш, — що мені з нього залишиться п’ятдесят, або хоч би сорок тисяч карбованців…

— Скільки ви гадаєте взяти за будинок?..

— Сто, сто десять тисяч карбованців… Але скільки б не взяв, усе віддам вам, пане Станіславе.

Вокульський на знак згоди схилив голову й подумав, що пан Томаш, однак, не одержить за свій будинок більш як дев’яносто тисяч карбованців. Стільки він мав зараз у своєму розпорядженні, а заборговувати не міг, щоб не підірвати свого кредиту.

— Вам віддам, пане Станіславе, — мовив пан Томаш, — оце, власне, й хотів запитати, чи приймете.

— Ну, звичайно ж!..

— А за який процент?

— Гарантую двадцять, а якщо діло піде добре, то й більше, — відповів Вокульський, а сам подумав, що нікому іншому не міг би дати більш як п’ятнадцять. «От світоплут!.. — констатував пан Томаш. — Сам, напевне, загрібає процентів зо сто, а мені дає двадцять…»

Але вголос сказав:

— Гаразд, дорогий пане Станіславе, згодний на двадцять процентів, якщо ви мені їх зможете виплачували наперед.

— Платитиму наперед… кожні півроку, — відповів Вокульський, злякавшись, коли б пан Томаш не розтратив гроші дуже швидко.

— І на це згодний, — заявив пан Томаш якнайсердечніше. — А весь прибуток, — додав він з легким притиском, — весь прибуток понад двадцять процентів, прошу вас, не давайте мені на руки, хоч би я… благав вас, — розумієте?.. — а додавайте його до капіталу. Нехай росте, правильно?

— Пані просять, — мовив в цю мить Миколай, з’явившись у дверях кабінету.

Пан Томаш урочисто підвівся з крісла й церемоніальним кроком увів гостя в вітальню.

Згодом Вокульський не раз намагався відтворити в пам’яті, яка була та вітальня і як він увійшов туди, але всіх подробиць так і не міг згадати. Пам’ятав тільки, як у дверях двічі уклонився панові Томашеві, як потім на нього війнуло якимись пахощами, як він уклонився дамі в кремовій сукні з яскраво-червоною трояндою на плечі, потім — другій дамі, високій, в чорному вбранні, яка дивилась на нього з острахом. Принаймні гак йому здалося.

Лише через кілька хвилин він зрозумів, що дама в кремовій сукні — панна Ізабелла. Вона сиділа в кріслі, з невимовною грацією перехилившись у його бік, і, лагідно дивлячись йому в очі, говорила:

— Моєму батькові, як вашому спільникові, доведеться довго практикуватись, поки він зможе вас задовольнити.

Отож від його імені прошу бути до нього поблажливим.

Вона простягнула йому руку, до якої Вокульський ледве насмілився доторкнутись.

— Пан Ленцький, як спільник, потребує тільки надійного адвоката й бухгалтера, які час від часу перевірятимуть рахунки. Решту ми беремо на себе.

Йому здалося, що він сказав несосвітенну дурницю, і він почервонів.

— У вас, мабуть, багато роботи в такому великому магазині… — промовила вбрана в чорне панна Флорентіна і ще більше злякалася.

— Не так багато. На мені лежить відшукання оборотних фондів та зв’язки з клієнтурою, а приймає та оцінює товари персонал магазину.

— Так, але чи можна ж в усіх випадках звірятися на чужих людей! — зітхнула панна Флорентіна.

— Я маю прекрасного управителя, а заразом і приятеля, який провадить