Читати книгу - "Наказано вижити"

до них на цюріхську квартиру, коли батько організував диспут про російську літературу, намагаючись хоч би якось, спочатку в галузі культури, знайти шлях до компромісу між його однодумцями, членами меншовицької фракції Мартова, і ленінцями.

Максим ніколи не забував, як страждав батько через розрив, який стався між Іллічем і Мартовим; проте розуміючи, що правий Ленін, він усе-таки лишився тоді з меншовиками. «Я не можу кинути тих, з ким починав; та й до того ж ми слабші, — пояснював він синові, — а я вже такий уродився, що захищаю слабких, не нападай на мене, хоч я знаю, що п'ятнадцять років — особливий вік, атакуючий, чи що, дуже чуткий до правди і до відхилення від неї; розуміння й милосердя приходять згодом; я чекатиму; тільки б дочекатися; всі батьки мріють лише про одне — дочекатися».

Воровський тоді виступав з короткою доповіддю про сутність нігілізму в російській літературі.

Юнак уперше сидів серед дорослих, тому враження від цього вечора назавжди вкарбувалося в його пам'ять, він пригадував усе, що відбувалося тоді, в деталях, до дрібниць, він і досі чітко бачив, що на лівому рукаві коричневого піджака Воровського був відірваний третій гудзик, а сіра сорочка заштопана білими нитками…

…Скільки вже десятиріч ведуться в Росії гарячі суперечки навколо літери «ять», говорив тоді Воровський, і всім ясно, що літера ця непотрібна, вона зайва, нічого в собі не несе — і все-таки вона ще й досі існує, діти, які не розуміють її, одержують два бали за граматику, плачуть, переживають, але ж уся суєта світу не варта дитячої сльозинки, Достоєвський жорстко сформулював проблему людської моралі… Так само і з нігілізмом… Сперечаємося, сперечаємося, а до певного висновку досі не можемо прийти, хоч зробити це конче потрібно… Коли починають відлік нігілізму з тургенєвського Базарова, я не можу не повстати проти цього… В такій концепції є свого роду патріотизм навиворіт, люди немовби хочуть показати, що раніше цього в Росії не було. А це неправильно.

Воровський тоді процитував невеличкий уривок, сказавши, що цікаво було б послухати міркування — чиї слова він навів; «це зробить наш диспут більш відкритим, демократичним, загальним».

Він тоді ж напам'ять, співуче, прочитав слова про те, що «в усіх народів бувають періоди пристрасної діяльності, періоди юнацького розвитку, коли створюються юнацькі спогади, поезії і найплодотворніші ідеї; в них джерело і основа подальшої історії… Ми ж не маємо нічого подібного… На самому початку в нас було дике варварство, пізніше грубі забобони, потім принизливе панування татар-завойовників, сліди якого в нашому способі життя не стерлися й понині… Наші спогади не далі вчорашнього дня, ми чужі самим собі».

Закінчивши цей уривок, Воровський усміхнувся своєю холодною, ледь гордовитою усмішкою (батько згодом сказав: «Не думай, що він справді гордовитий; він просто таким чином приховує свою лагідність, він дуже вразливий, тендітний, як дитина») і — трохи відкинувши голову — прочитав другий уривок:

«Ми, росіяни, споконвіку були люди смирні й розумом покірні. Так виховала нас наша церква. Горе нам, якщо ми врадимо її мудре вчення; йому ми зобов'язані кращими своїми властивостями, властивостями народними, своєю величчю, своїм значенням у світі. Шляхи наші не ті, якими йдуть інші народи…»

У великій кімнаті, де сиділо тоді чоловік з двадцять, стало гамірно, люди перемовлялися, було чути: «Бєлінський», «Аксаков», «Хом'яков».

Воровський, похитавши головою, знову всміхнувся: — Ні, товариші, і не Бєлінський, і не Аксаков. Обидві цитати я взяв з Чаадаєва — пораненого і вмираючого. Перша цитата стосується початку тридцятих років, це уривок з його знаменитого листа, за який мислителя оголосили божевільним, друга — його покаянне звернення до власті предержащих… Перший виступ виник через гірку образу за Пушкіна, за дух Росії тієї пори, коли все навколишнє було нав'язано людині: вона не мала вибору, кожен крок її було зарегламентовано, заборон безліч, про дозвіл на думку і на вчинок і згадки нема… Саме ця обмеженість вчинків, діяльності, думки і породила нігілізм Чаадаева — абсолютна свобода від нав'язаних понять, які не дають розвиватися розуму, звертати свій погляд до невідомого… Нігілізм — це не природжена якість поганої людини, він є породженням поліцейщини, бюрократії, тупих заборон… Але при цьому нігілізм Чаадаева був одним з проявів панства російської літератури того часу… Нігілісти — за влучним визначенням слов'янофілів — знали, чого вони не хотіли, але не знали, чого хочуть… І звинувачувати Чаадаева в його панстві це так само, як звинувачувати час за те, що він тридцять років терпів у Росії Миколу Палкіна… Навіть те, що тодішні нігілісти відкрито сформулювали, чого вони не хочуть, було вчинком, кроком на шляху до прогресу. Базаров був розвитком нової російської громадської думки, але відлік її я починаю не від Чаадаєва, а від Радищева, коли він уперше поставив питання про справжнє поняття честі й совісті, про смисл особи в історії суспільства…

…Ісаєв часто згадував той вечір у домі батька; він не одразу збагнув, чому в пам'ять так укарбувався Воровський, його надто спокійна манера говорити про те, що наболіло, про те, що викликало тоді такі запеклі суперечки (батько сумно всміхався, коли вони у ту ніч мили чашки на кухні, а потім замітали у великій кімнаті: «По-моєму, я, як завжди, зробив прямо протилежне тому, чого хотів — усі ще більше посварилися, замість того, щоб хоч якось замиритися… Я вірю, в Росії ось-ось відбудуться події, влада віджила своє, ми повернемося додому, але ми роз'єднані, як це прикро, боже мій…»). Ісаєв зрозумів, чому він так запам'ятав той вечір, набагато пізніше, коли почав роботу в гітлерівській Німеччині… Відсутність громадського життя, відчуття важкого, болотяного запаху панувало в рейху; або істерика фюрера і ревище юрби, або рання тиша на вулицях і розфасованість людей по квартирах: ні особистостей, ні честі, ні гідності… Прекрасний дух гарячої суперечки, свідком якої він був у Цюріху восени п'ятнадцятого, став якимось кругом порятунку в перші роки його роботи в рейху; він пам'ятав обличчя сперечальників, їхні слова; його — що далі, то більше — вражала впевненість російських соціал-демократів у своєму праві на вчинок і думку, бажані народові, вони ладні були взяти на себе відповідальність в ім'я того, щоб вивести суспільство з нівельованої общинної однаковості до усвідомленого союзу особистостей з високим почуттям власної гідності, тобто честі; людей, що мають право на вчинок і на думку…

«Який же я щасливий, — подумав він, — які чудові люди дарували мене своєю увагою: Дзержинський, Кедров, Артузов, Трифонов, Антонов-Овсієнко, Менжинський, Блюхер, Постишев, Дибенко,