Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

напоєного неймовірно запашним ароматом. Чудернацьким розчином змішувались у ньому пахощі весняного саду і терпкий запах полину, аромат свіжозораної землі і хліба, котрий щойно дістали з печі, буяння троянд і першої гілочки бузку після довгої зими. Іван мимоволі завмер, насолоджуючись почутими пахощами і зажмурив очі від насолоди. Неземний аромат немов легкою музикою сповнив його свідомість, примушуючи забути про все. Здавалось, пройшла безодня часу, доки він розкрив очі і продовжив огляд кованих залізною шиною дубових колод. Біля однієї з верхніх завіс Іван нарешті помітив важке залізне кільце, до якого ланцюгом був причеплений великий дерев'яний молоток. Він неквапно взяв його до рук і обдивився. Так, сумнівів бути не могло – цю річ повісили сюди саме задля того, щоб нею стукати у браму. І це говорило про одне: якщо хтось стукає у браму, неодмінно повинен бути той, хто почує стукіт.

– Господи, куди я потрапив? – уголос промовив сам до себе Іван. І раптом його осяяла думка! – Невже це…

Він обережно повісив молоток на місце і повернувся спиною до брами. Тепер картина дещо змінилася – частоколу не було, а навкруги тяглася все та ж безкінечна чорна пустеля. Він зробив спробу обійти браму і подивитися на неї з протилежної сторони, але це виявилось неможливим. Куди б не йшов Іван, він бачив перед собою з одного боку потріскані колоди брами, з другого – невеселу чорну пустелю.

– Схоже, ти не залишаєш мені іншого виходу, – задумливо почухав Іван порослу щетиною щоку. Він знову взяв у руки молоток і з силою кілька разів вдарив ним у бронзовий таріль, прибитий цвяхами до дощок, очевидно, задля цього. Удари гулко віддалися луною. Іван зачекав кілька хвилин. Нічого не змінилося. Він нетерпляче схопив молоток і знову заніс його для удару. Саме тієї миті брама почала розчинятися. Повільно і м'яко, без рипу і взагалі будь-якого звуку. Ось шпаринка поміж її половин стала завбільшки з голку, ось вона виросла завширшки з олівець, потім палець, долоню. І несподівано Івану в очі вдарив цілий потік яскравого світла, білосніжно-білого і теплого, нестримним потоком чогось неймовірно важливого, охопивши все його єство. Яким невагомим стало тіло тієї миті, який спокій поселився в думках! Так, Іван не помилявся. Брама вела саме туди, куди він подумав. І він готовий був пройти крізь неї. Втягнувши із силою в себе повітря, він зробив крок назустріч світлу. І лише в останню мить зупинився, дослухаючись до розпачливого голосу, який йшов невідомо звідки і кликав його. То був голос Ганни. Схвильований і тужливий. Вона кликала його і він чув, що вона готова ось-ось зірватися нестримним риданням. Іван швидко зробив крок назад і з силою наліг на важку браму, закриваючи її.

Тієї ж миті його підхопила страшна сила і понесла, жбурляючи, невідомо куди. Дивна легкість, що її відчував досі, змінилася нападом задушливого кашлю, а все його тіло заполонив пронизливий біль. За хвилину він розплющив очі і побачив над собою мокре від сліз обличчя дружини, миготливий вогник каганця, який сильно кіптюжив білену крейдою стелю.

– Живий! – тієї ж миті видихнула Ганна.

– Тихо, тихо, – м'яко охопив її за плечі Омелько, і собі схиляючись над пораненим. – Йому тепер потрібен спокій.

Але Ганна не вгавала. Очевидно, від великого нервового напруження, яке їй довелося пережити, її почало трусити, немов у лихоманці, і вона все повторювала немов молитву:

– Живий, ти живий!

– А який я маю бути? – вимовив Іван потрісканими від гарячки вустами, і яким млявим видався йому власний голос! – Хіба дасте спокійно померти?

І він заснув. Йому снилися бойові порядки війська, які шикувалися на полі перед Жовтими Водами, сигнали сурми, залпи гармат і гуркіт копит тисячних відділків кінноти, котра летіла в бій. Снились вогні запаленого поляками Корсуня і позеленілі від часу мури Тульчина. Просякле дощами небо над Пилявцями і могутній Кам'янець, котрий глузливо поглядав зі своєї гори в петлі швидкого Смотрича на козаків, які нічого не змогли вдіяти з його потужними бастіонами і проходили далі на захід, залишаючи по собі переляканий гарнізон, змучених голодом і невпевненістю в завтрашньому дні городян і славу цитаделі, укріпленої самим Богом на кордоні південних земель Речі Посполитої. Бачив він уві сні пожежу львівського передмістя і артилерійський обстріл Високого замку, бачив пишну кавалькаду представників кращого львівського міщанства, котрі прибули в табір Хмельницького, аби запропонувати гетьману велику контрибуцію і врятувати старе місто Лева від штурму і грабунків у разі його успішного завершення. Снив Богун і усміхнене обличчя своєї Ганни, дитя з волошковими очима, яке простягало до нього рученята, кумедно ґелґочучи щось на йому лише зрозумілій мові. Але не бачив він більше страшної чорної пустелі і брами, готової розчинитися перед ним, приймаючи назавжди у свій чарівний світ. До пори він зачинив ту браму.

II

– О, та я бачу, ти вже зовсім на поправку пішов, поранений герою! – загримів Нечай ще з порога, пригинаючи голову, аби не зачепитися за одвірок, котрий було зроблено зовсім не для його богатирського зросту. Він зняв шапку, тричі перехрестився на образи в кутку світлички і нарешті сів на лаву поблизу ліжка, на котрому лежав Богун. – Ну, слава Всевишньому. Пані Ганна зустріла мене в сінях, то хоч на себе стала схожа, а то сама ледь жива була, сердешна. Ну розповідай!

– Що я розповім тобі, Даниле? – мляво знизав плечима Богун, мимоволі поморщившись від пекучого болю у грудях. – Краще ти розповідай, що і як. Я, признатися, останнє що пам'ятаю, це смерть Савки.

– Так, – одразу ж спохмурнів Нечай. – Убили нашого Савку. Такий чоловік був… Та якби його одного! Кривавим видався для нас той день, коли тебе підстрелили, без міри кривавим, Морозенка, полковника, убито… Але не будемо про погане. Знали ми кращі дні, будуть ще кращі.

– Даниле, я хочу знати все. Але спочатку розповідай, де я, і звідкіля тут Ганна.

Нечай знітився.

– Під Збаражем ти, де ж маєш бути? Правду сказати – якби моя воля, відрядив би тебе на кілька місяців до Вороновиці. Але дохтури мовлять: не можна в такий далекий шлях. А щодо Ганни… Одне слово: вже й не думали ми, що видужаєш ти, Іване! Три дні після того триклятого штурму все угасав. Омелько прикликав старого січового характерника, мали надію, він щось зарадить. А старий хрін таке сказав: він уже не в нашому світі, але ще й не в Царствії Божому. Кликати його звідтам потрібно. Інакше не повернеться. Якщо є по-справжньому дорога для нього