Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Україну… Агов! Куми-браття, чом у вас келихи порожні? Чому зажурився, Савко, старий мій товаришу? Вип'ємо ж і ми за те, за що пан гетьман загинув, за що самі кров проливали!

І Іван пив чарку за чаркою, занурившись у спогади, які, немов скеля з густої імли, виринули і постали перед ним. Постали обличчями побратимів по зброї, загиблих під Кумейками, гуркотом битви і карканням вороння над вкритим трупом бойовищем. Він пив, доки й сам добряче не сп'янів. А Нечай і Савка, здавалось, і не п'яніли більше, ніж у ту хвилину, коли Іван побачив їх вперше. П'яненько розтягували слова, але поглядали хитрувато і трималися справно.

– Великі переміни надходять, Іване, – підморгнув нарешті Нечай Богунові. – Великі та славні. Скоро знадобиться ляхам козацтво. А за тим і нагода привілеї свої давні повернути з'явиться! Що у вас у Вороновиці мовлять про майбутню турецьку кампанію?

– Різне мовлять, – знизав плечима Іван. – Що з того?

– А-а, не кажи так! Маємо в разі походу на турків позбутися собачих ординацій, запроваджених на Масловому Ставу. Кумекаєш?

– Добра нагода… – байдужно хитнув головою Богун.

Нечай примружився:

– А чому це ти, чоловіче, сумний-невеселий?

– Пусте…

– Ти тільки послухай, друже! Кажуть: приїхав до Варшави посол венеційський. Приїхав, аби розпочати переговори із сеймом про спільний виступ Венеції, Іспанії та Речі Посполитої супроти Оттоманської Порти. І, – Данило багатозначно підняв палець вгору, – нібито ясновельможні дійшли згоди. Складаються плани майбутнього наступу. А тепер найголовніше! У плани ті входить залучення до майбутньої операції Запорізького війська. Тепер пани ляхи мають на меті організацію великого морського походу до берегів Туреччини. А хто в цій справі найвправніший і найдосвідченіший? Вірно, ми, козаки! Богуне, та тут є цілком реальна надія на збільшення реєстру. І не тільки…

Іван мовчав. Слова побратима запалили й у ньому слабкий вогник надії на зміни. Але він, той вогник, жеврів зовсім слабо. З часу, котрий минув від сеймової ординації 1638 року, реєстрове козацьке військо було обмеженим у самоврядуванні рівно настільки, аби це не дозволяло їм будь-яких самостійних виступів у політичному житті України. Суворий контроль влади розповсюджувався від нижчих ланок війська, чи то пак його залишків, до найвищих і не цурався навіть безсоромного нагляду за колишньою генеральною старшиною, яка тепер обіймала посади на рівні сотні, поступившись на генеральному старшинстві людям, призначеним польською владою. Не дозволялось обирати гетьмана – його місце зайняв сеймовий комісар. Не дозволялося обирати генеральних суддю, писаря, пушкаря, хорунжого, бунчужного і навіть довбиша – їх призначали так, як того хотілося ясновельможним у Варшаві. На чолі майже всіх полків стали представники католицької шляхти…

– Човни побудуємо, людей наберемо, – перервав думки Івана схвильований голос Нечая. – Охочих знайдеться, тільки поклич! Ось тоді й можемо показати, що ми велика сила і потребуємо гідного до себе ставлення. Оберемо послів, напишемо листи Володиславу. А там, дасть Бог, і збільшення реєстру доможемось, землі втрачені повернемо, повагу. Володислав завжди за козака стояв. Якби ж то не сейм, не Потоцькі з Конєцпольськими та Вишневецькими!

– Згідно останніх чуток, що їх чув я у полку, – остудив запал Нечая Іван, – війни з турками може не бути. її не схвалив останній вальний сейм, тож королеві та канцлеру Оссолінському можуть просто дати наказ затримати або й зовсім припинити приготування до кампанії. І вони припинять.

– Вірно! – не вгавав Нечай. – Але попри те, що ти гарно обізнаний у цьому питанні, є ще деякі невідомі тобі обставини.

– І що ж то за обставини? – відкинувся Іван на вигріту сонцем дерев'яну стіну шинку.

– Минулого року граф де Бержі, який, до речі, обіймає посаду посла Франції при королівському дворі, отримав конфіденційне доручення від кардинала Мазаріні. Кардинал доручив йому вивчити наявні можливості щодо залучення Запорізького війська на французьку службу. А наприкінці вересня того ж року де Бержі відправив означеному кардиналу депешу, в якій мовилося, що козаки готові допомогти йому в цій справі. І не пізніше як у березні цього року кілька старшин Запорізького війська вирушили через Ґданськ морем у Фонтенбло. Після недовгих перемовин Мазаріні погодився набрати дві з половиною тисячі козаків на службу. За добру платню.

– Задля збіднілого барського шляхтича ти непогано обізнаний з головними політичними подіями на європейському театрі! – Іван недбало погравав пальцями по столу. Його здивувала мова Данила. Там, на Січі, він говорив не так. Тоді його не займали події, які відбувалися за межами його спроможності здобути собі слави та здобичі. Натомість тепер перед Богуном сидів добре обізнаний з подіями близьких і далеких сусідів України старшина, людина, котра вміла працювати не лише шаблею, а й головою.

– Ми давно не бачилися, брате, – посміхнувся Нечай і в його посмішці не було хмільних веселощів – крізь них проступило щось таємниче і загадкове.

– Дійсно, давно, – погодився Іван.

– А знаєш що, є в мене до вас із Савкою розмова. Та тільки не тут і не тепер. Питання важливості надзвичайної, тож підходу до себе потребує не за чаркою оковитої, не прогнівись. Скажу лишень, що про почуте тут ти не обмовишся й словом при сторонніх, хоч вони мають навіть найліпшу твою довіру. Обіцяєш?

– Обіцяю.

– От і славно! У скорому часі очікуй мене в гості з деякими людьми – тими, кому не байдужа доля України. І ти, Савко, очікуй! А тепер пити будемо, гуляти будемо! Та у мене ж син народився! Гей, шинкарко, а неси нам меду старого. Неси, не жалкуй!

Але Богун рішуче відставив чарку.

– Їхати мушу, – похмуро пояснив він у відповідь на здивований погляд Нечая.

– Е, ні, братику! – безапеляційно заперечив той. – Куди це ти поспішаєш? Хіба не хочеш розділити зі мною радість?

Іван піднявся і простягнув Нечаєві руку:

– Не тримай на мене зла, пане Даниле. їду я не тому, що товариством гребую твоїм, Савки, кумів твоїх. І не тому, що не радий за тебе і твого сина. А їду я тому, що повинен. У Барі, в палаці Конєцпольського, є одна людина, яка потребує моєї допомоги. Я повинен поспішати.

– У чийому палаці?!! – аж присвиснув від здивування Обдертий.

– Конєцпольського.

– Збережи свята Покрова! Та ти з глузду з'їхав! Ти хочеш звільнити когось із в'язниці коронного гетьмана? Він радше тебе самого закує! – розплився у посмішці Нечай.

– Не зовсім із в'язниці.

Нечай поспішно глянув на стіл, відшукав три келихи і наповнив їх до країв. Підхопив свого.

– Вип'ємо.

– За всіх здоров'я, – підняв чарку і Богун.

Савка взяв свого коряка, як завжди мовчки. Нечай гепнув келихом до столу і обтер вуса.

– А