Читати книгу - "Замок"

ще лежали на підлозі. Можливо, не могли збагнути, як наважується хтось, кому достатньо лише відчинити двері для того, щоб стати щасливим власником документів, так легковажити й не визирнути назовні. Можливо, справа виглядала навіть таким чином, що пізніше ті документи, які так ніхто й не підняв, будуть розподілені поміж тими, хто раз по раз визирає в коридор, щоб перевірити, чи папери все ще лежать на підлозі і чи існує хоча б найменша надія їх отримати. До речі, ці залишені напризволяще документи переважно становили цілком поважні за обсягом стоси, К. припустив, що власники тимчасово не забирають їх із метою похвалитися, зі зловтіхи або ж зі справедливої гордості, яка мала б під'юджувати колег. Це припущення підтверджувало те, що інколи, коли К. довгий час не дивився в бік одного з таких стосів, папери раптом швидко зникали в кімнаті, а двері продовжували залишатися нерухомими, як і раніше. Сусідні двері, розчаровані або ж задоволені тим, що нарешті зник цей подразник, також затихали, але потім знову починали рухатися.

К. спостерігав за всім цим не лише з цікавістю, але й зі співчуттям. Він відчував себе майже в центрі подій, озирався на всі боки, йшов слідом за слугами, стежив за їхніми діями, і, хоча зберігав належну відстань, слуги вже не раз суворо озиралися на нього, схиливши голови та стиснувши губи. Що далі просувалася ця робота, то більш заплутаною вона ставала, можливо, траплялися помилки в списку, чи слуга не надто добре розрізняв документи, або ж чиновники мали претензії з якихось інших причин, у кожному разі, папери часто потрібно було повертати, тоді візок їхав назад, і через шпарину у дверях велися перемовини. Ці перемовини відбувалися досить непросто. Переважно саме ті двері, які перед тим найчастіше відчинялися і зачинялися, залишалися невблаганно замкненими, коли доходило до необхідності повернення паперів, ніби там нічого не хотіли чути про цю справу. І тут починалися справжні труднощі. Той, хто претендував на папери, виявляв страшенну нетерплячість, галасував у своїй кімнаті, плескав у долоні, тупотів ногами і постійно вигукував у дверну шпарину номер документа. Тоді візок часто опинявся покинутим напризволяще. Один слуга був зайнятий втихомиренням нетерплячого, а інший намагався добитися із зачинених дверей повернення паперів. Обом було нелегко. Нетерплячий урядник від спроб заспокоїти його часто ставав ще нетерплячішим, він не хотів слухати порожньої балаканини слуги, не потребував, щоб його втішали, а вимагав документи, один із таких чиновників навіть вилив на слугу з верхньої щілини над дверима цілий рукомийник. Робота іншого слуги, напевно трохи вищого за рангом, була ще важчою. Якщо урядник, від якого вимагали документи, взагалі вступав у які-небудь розмови, починалися ділові перемовини, під час яких слуга посилався на свій список, а чиновник на свої записи, що торкаються саме тих документів, які він отримав, але які нібито має віддати. При цьому ніхто з чиновників не випускав із рук жодного папірця, і слуга не мав можливості розгледіти жадібним оком навіть найменшого кутика. Для того щоб знайти нові докази, слуга повинен був іти до візочка, що поволі котився далі вздовж злегка похиленого коридора, або ж звертатися до чиновника, який вимагав папери, і обмінювати аргументи дотеперішнього власника на нові контраргументи. Такі суперечки тривали достатньо довго і часом закінчувалися взаємною згодою сторін. Чиновник віддавав частину паперів або отримував як відшкодування інші документи, якщо з'ясовувалося, що їх переплутали випадково. Та бувало, що службовцеві доводилося відмовитися від усіх потрібних йому паперів, бо він не зміг достатньо аргументовано довести свою позицію слузі або ж утомився від довгої суперечки. І тоді чиновник не віддавав документи слузі, а різко жбурляв їх у коридор, аж рвалися нитки, якими аркуші були скріплені, і папери розліталися довкола. Слуга з великими труднощами збирав і знову впорядковував їх. Але так усе одно було простіше, ніж коли слуга взагалі не отримував жодної відповіді на всі свої прохання. Тоді він змушений був стояти перед зачиненими дверима, просити, присягатися, цитувати свій список, посилатися на відповідні циркуляри, але все марно, з кімнати не долинало жодного звука, а слуга, здається, не мав права без дозволу заходити досередини. Часом навіть у цього бездоганного слуги уривався терпець, і він ішов до свого візка, сідав зверху на папери, витирав піт із чола і якусь мить не робив нічого, лише безпомічно валандав ногами. Загальний інтерес до того, що відбувалося, був дуже великим, всюди чулося перешіптування, за жодними дверима не було тихо, згори, з отворів над перегородками, стежили за подіями дивні, замотані хустинами обличчя, які ані хвилини не могли всидіти спокійно. Посеред усієї цієї метушні К. впало в око, що двері Бюрґеля увесь цей час були зачинені, слуги вже пройшли повз них, але Бюрґелеві так і не дали ніяких паперів. Можливо, він іще спав, але, з огляду на довколишній галас, його сон мав би бути неймовірно міцним. Та чому ж він усе-таки не отримав ніяких документів? Лише кілька кімнат, у яких швидше за все ніхто не жив, були обділені так само. Натомість у кімнаті Ерланґера вже розмістився інший мешканець, і до того ж дуже неспокійний. Напевно, він просто вигнав свого попередника з кімнати, хоча це й не дуже пасувало до холодного та врівноваженого характеру Ерланґера. Але те, що Ерланґер змушений був чекати на К. на порозі, свідчило на користь такого припущення.

Від усіх сторонніх спостережень К. постійно повертався подумки до слуги. Здається, цього чоловіка зовсім не стосувалося все, що К. раніше доводилося чути про слуг, про їхні лінощі, любов до зручності, їхню зверхність. Напевно, серед слуг також траплялися винятки, або ж, що виглядало більш правдоподібно, слуги поділялися на різні групи. Тут існувало, як зауважив К., чимало розмежувань, із якими він досі не зустрічався. Найбільше йому сподобалася непоступливість слуги. Він не відступав ні на крок у цьому двобої з невеличкими, але впертими кімнатами, для К. це часто скидалося на двобій із кімнатами, бо мешканців він майже не бачив. Щоправда, слуга змучувався, хто б тут не змучився, але, відпочивши трохи, зіскакував зі свого візка додолу і, стиснувши зуби та випроставшись, знову йшов у наступ на неприступні двері. Траплялося, що його відганяли двічі або й тричі підряд, у дуже простий спосіб, за допомогою все тієї ж таки клятої мовчанки, але він усе одно не здавався. Коли розумів, що відкритим наступом нічого не досягне, міняв тактику і діяв, наскільки К. міг зрозуміти, хитрощами. Він нібито відступався від