Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

— Є ще один моно. Такий самий, тільки в другий бік їде. Хай там як, був ще один моно, який їздив в інший бік… років зо сім чи вісім тому. Раніше я чула, як він виїжджав з міста і їхав у спустошену землю.

— Які дурниці! — пирхнув один з близнюків. — У спустошену землю ніхто і ніщо не ходить! Там ніщо не виживає!

Вона повернулася до нього обличчям.

— А поїзд що, живий, Тілле Тадбері? — спитала вона. — Хіба машина може хворіти, вкриватися болячками і блювати?

Ну, хотів було сказати Едді, ми бачили одного ведмедика…

Але, трохи поміркувавши, вирішив, що краще тримати рот на замку.

— Ми б таке неодмінно почули, — гарячково наполягав інший близнюк. — Такий шум, про який Сі завжди каже…

— Цей не гахкав, — визнала вона, — але я чула той інший звук, те сичання, яке буває, коли десь поряд блискавка вдарить. Коли дмухав сильний вітер з боку міста, я його чула. — Вона випнула підборіддя й додала: — А одного разу я й вибух чула. Здалеку, дуже далеко. Тієї ночі, коли вітер Великий Чарлі мало не зірвав з церкви шпиля. Коліс зо двісті звідси. А може, й двісті п'ятдесят.

— Лайно собаче! — закричав близнюк. — Та ти трави нажувалася!

— Якщо ти, Білле Тадбері, не стулиш свій писок, то я тебе загризу. І не смій так розмовляти з жінкою. Як…

— Мерсі, годі вже тобі! — засичав на неї Сі. Але Едді не дослухався до цього обміну сільськими люб'язностями. Те, про що говорила сліпа, мало сенс. Звісно, ніякого звукового удару бути не могло, поїзд, що виїздив із Лада, просто не міг розвивати надзвукову швидкість. Едді не міг точно пригадати, якою була швидкість звуку, але знав приблизну цифру: шістсот п'ятдесят миль за годину. Поїзд, що виходить з депо, може досягти її лише через деякий час, а досягши її, буде за межами чутності… якщо тільки погодні умови не посприяють, як тієї ночі, про яку розповідала Мерсі — коли дмухав вітер Великий Чарлі (дивна якась назва для вітру).

І це давало якусь націю. Звісно, Блейн Моно — не «лендровер», але раптом… раптом…

— І ти вже сім чи вісім років не чула, щоб цей інший поїзд виходив з міста, сей? — спитав Роланд. — Ти впевнена, що не довше?

— Не довше, — відказала вона, — бо востаннє чула його того року, коли старий Білл Маффін захворів, з кров'ю в нього щось було. Бідолаха Білл!

— Та то вже років з десять тому було, — сказала Тітонька Таліта, і її голос прозвучав напрочуд м'яко.

— А чого це ти ніколи не казала, що таке чула? — спитав Сі. Він глянув на стрільця. — Володарю, не можна вірити всьому, що вона каже, бо моя Мерсі завжди хоче бути в центрі уваги.

— Ну ти й старе пердло! — вигукнула вона і ляснула його по руці. — Я нічого не казала, бо не хотіла, щоб ти незручно почувався. Ти ж так пишаєшся своєю оповідкою. Але зараз це інше—я просто мусила все розповісти, бо це важливо!

— Я вірю тобі, сей, — сказав Роланд, — але ти точно не чула відтоді жодних звуків моно?

— Ні, відтоді ні. Гадаю, він нарешті заїхав туди, де кінчається його шлях.

— Цікаво, — сказав Роланд. — Дуже цікаво. — Поринувши у свої думки, він дивився на стіл і, здавалося, був зараз дуже далеко звідти.

«Чух–чух», — подумав Джейк і здригнувся.

13

За півгодини вони знову стояли на міському майдані. Сюзанна сиділа у візку, Джейк поправляв лямки наплічника, а Юк уважно його роздивлявся, сидячи під ногами. Очевидно, на обіді в райському куточку позаду Церкви Крові Господньої були присутні лише старійшини міста, бо виявилося, що на майдані на них чекала ще дюжина людей. Всі вони побіжно глянули на Сюзанну, трохи довше затримали свої погляди на Джейку (його молодість цікавила їх значно більше, ніж її темна шкіра), але було очевидно, що насправді ці люди прийшли подивитися на Роланда. їхні захоплені погляди були сповнені старечого благоговіння.

«Він живе втілення минулого, про яке вони знають лише з історій, — подумала Сюзанна. — Так віряни могли б дивитися на якогось святого — Петра, Павла чи Матвія, — якби він вирішив зазирнути до них у суботу на вечерю і розповісти їм, як вони з Ісусом Христом мандрували Галілейським морем».

Ритуал, яким закінчувався обід, повторився знову, тільки цього разу його виконали всі мешканці Річкового Перехрестя. Вони вишикувалися в чергу, потискали руки Едді й Сюзанні, цілували Джейка в щоки чи в лоба, потім ставали перед Роландом навколішки, прагнучи, щоб він до них торкнувся і благословив. А Мерсі обійняла його і притислася лицем до живота. Роланд теж її обійняв і подякував за новину.

— Ти не заночуєш у нас, стрільцю? Швидко вже настануть сутінки, а ти й твої друзі вже так давно не ночували під дахом.

— Так, справді. Але нам краще поквапитися. Дякую, сей.

— Стрільцю, ти прийдеш ще, якщо зможеш?

— Так, — відповів Роланд, але Едді, навіть не дивлячись в лице своєму дивному другові, знав, що шанси невеликі. — Якщо ми зможемо.

— Так. — Вона обійняла його востаннє і пішла геть, тримаючись рукою за засмагле плече Сі. — Прощавай.

Останньою підійшла Тітонька Таліта. Вона почала опускатися навколішки, але Роланд узяв її за плечі й підняв.

— Ні, сей. Тільки не ти. — І на очах у вкрай здивованого Едді Роланд сам опустився перед нею навколішки у пилюку міського майдану. — Благословиш мене, Стара Матінко? Благословиш нас усіх на добру путь?

— Так, — сказала вона. В її голосі не було здивування, а в очах — сліз. Але все одно голос тремтів від надміру почуття. — Я бачу, що твоє серце щире, стрільцю, і що ти свято дотримуєшся старих шляхів, так, ти їх дуже добре пильнуєш. Благословляю тебе і твоїх людей. Я молитимуся, щоб шкода вас оминала. А тепер візьми ось це. — Вона полізла за комір своєї линялої сукні, дістала срібний хрестик на витонченому срібному ланцюжку і зняла його.

Тепер настала Роландова черга дивуватися.

— Ти впевнена? Я прийшов не для того, щоб забирати в тебе й твоїх людей те, що вам належить, Стара Матінко.

— Впевнена. Цю річ я носила, не знімаючи, понад сотню років, стрільцю. А тепер вона належить тобі. Поклади її біля підніжжя