Читати книгу - "Джейн Ейр"

— Я буду мандрувати?.. Та ще й з вами, сер?

— Ти відвідаєш Париж, Рим, Неаполь, Флоренцію, Венецію та Відень — всюди-всюди, де побував я, ми поїдемо тепер удвох. Де ступало моє важке копито, мусить стати й твоя ніжка сильфіди. Десять років тому я, мов несамовитий, гасав по Європі, взявши собі в супутники зневагу, ненависть і гнів. Тепер я відвідаю її ще раз, очищений і зцілений, з моїм ангелом-розрадником.

Коли він це сказав, я засміялась.

— Я не ангел, — вигукнула я, — і не стану ним до смерті! Я буду сама собою! Містере Рочестер, не чекайте і не вимагайте від мене нічого ангельського: ви цього не знайдете в мені, як і я не знайду у вас. Адже я чекаю від вас не цього.

— Чого ж ти від мене чекаєш?

— Якийсь час ви, може, й будете таким, як тепер, — дуже недовго — а тоді прохолонете, станете вередливим, суворим, дражливим, і годити вам буде дуже важко. Коли ж ви доб-ре-таки звикнете до мене, то, може, знов прихилитесь до мене. Так, прихилитесь, а не полюбите. Я гадаю, що ваша любов перешумує десь місяців за шість або й менше. Я знаю з книг, писаних чоловіками, що це найдовший термін чоловічого захвату. І все ж після всього, гадаю, що як друг і товариш я ніколи зовсім не набридну своєму любому господареві.

— Набриднеш? А тоді я знову прихилюся? Та я дедалі більше прихилятимусь до тебе. І я змушу тебе визнати, що я не тільки до тебе прихилився, а й люблю тебе — вірно, палко й незрадливо.

— А хіба ви не вередун, сер?

— До жінок, що подобаються мені тільки обличчям, я стаю справжнім дияволом, коли бачу, що вони не мають ні душі, ні серця, коли вони показують мені свою дурість, безсоромність, а може, ще й тупість, невихованість і злий норов. Тільки до чистих очей, щирої мови, палкої душі і натури, яка гнеться, а не ломиться, яка заразом чула й стійка, слухняна й постійна, до такої натури я буду завжди ніжний та вірний.

— Чи мали ви нагоду зустріти таку істоту, сер? І чи кохали ви таку жінку?

— Я кохаю її тепер.

— Але до мене — якщо я справді якоюсь мірою відповідаю вашому ідеалові?

— Я не зустрічав такої, як ти, Джейн. Ти принесла мені радість і здолала мене. Ти ніби скоряєшся сама й водночас скоряєш мене. Коли я намотую цю м'яку шовкову нитку на палець, вона змушує трепетати мою руку, й той трепет сягає до серця. Ти чаруєш мене і перемагаєш. І чари твої без міри любі моєму серцю, такі любі, що годі й висловити. І моя поразка солодша мені від найблискучішої перемоги. Чого ти всміхаєшся, Джейн? Що означає цей таємничий і лукавий вираз твого обличчя?

— Я подумала, сер (пробачте мені мою думку, вона виринула мимоволі), я подумала про Геракла й Самсона...

— Ти подумала, мій маленький ельфе...

— Стривайте, сер! Ваші слова не вельми мудрі, так само, як і вчинки тих героїв. А все ж, якби вони одружились, то цілком відшкодували б ніжність свого женихання подружньою суворістю. І я боюся, що таким будете й ви. Цікаво, яку ви дасте мені відповідь через рік, коли я попрошу у вас якоїсь ласки чи послуги яку вам буде не з руки або не сподобається робити?

Попроси у мене щось тепер, Дженет, — якусь найменшу дрібницю, я хочу почути твоє прохання.

І попрошу, сер. Моє прохання вже готове. Кажи! Тільки якщо ти отак дивитимешся і отак усміхатимешся, то присягаюсь, я дам згоду на все заздалегідь, і ти пошиєш мене в дурні.

Зовсім ні, сер. Я попрошу вас тільки ось про що: не посилайте по коштовності і не заквітчуйте мене трояндами. Це однаково, що обшити золотим мереживом оцей простий носовичок, що у вас в руці.

— Це однаково, що прикрашати золото позолотою? Знаю. Гаразд, я вволю твоє прохання. Тимчасово я відміню свій наказ. Однак ти ще нічого не попросила. Ти просто не прийняла дарунка. Попроси чогось.

— В такому разі, сер, зробіть ласку і заспокойте мою цікавість, її турбує одне запитання.

Він збентежився й одразу похапцем спитав:

— Що? Що таке? Цікавість — це небезпечний прохач. Добре, що я не присягнувся вволити всяке прохання.

— Таж у цьому нема нічого страшного, сер.

— Кажи швидше, Джейн, хоч я б радше волів, щоб замість питання про якийсь, може, секрет ти попросила в мене половину мого майна.

— Слухайте, царю Артаксерксе! Що я робитиму з половиною вашого майна? Чи ви маєте мене за єврея-лихваря, що видивляється, куди б вигідніше вкласти гроші? Радше я володітиму вашим цілковитим довір'ям. Ви ж не вилучите мене з числа тих, хто користується вашим довір'ям, коли вже допустили мене до вашого серця?

— Ти не втратиш його, Джейн. Тільки ж є речі, не варті того, щоб їх комусь звіряти. Ради Бога, не прагни покласти на душу зайвий тягар, не тягнися до отрути, не стань Євою, поділивши зі мною яблуко спокуси.

— А чом би й ні, сер? Ви оце сказали, як любите бути скореним, як вам приємно зазнавати поразки. Чому б мені не витягти з вас іще одне признання? От почну благати й молити, а коли треба, то й плакати і гніватися, аби тільки випробувати свою над вами владу!

— Таких штук я тобі не дозволю. Спробуй-но наполягати, вимагати — і всьому кінець.

— Он як, сер? Надто вже хутко ви вийшли з гри. А як ви спохмурніли! Ваші брови зробились з мій палець утовшки, а ваше чоло нагадує мені «блакитне виталище громів», як його названо в одній чудернацькій поемі. Цей погляд ви збережете, либонь, і для подружнього життя?

— А коли ти збережеш свій погляд для подружнього життя, то я, як християнин, буду змушений відцуратись від такого ельфа, чи то пак саламандри. То що ти хотіла дізнатись, хитрунко? Питай мерщій!

— Отакої! Це вже з вашого боку й зовсім нечемно, хоч воно мені подобається куди більше за лестощі. Хай краще я буду хитрун-кою, ніж ангелом... А запитання моє таке: нащо вам так конче хотілося переконати мене, що ви думаєте взяти шлюб з міс Інґрем?

— Оце й усе? Хвала Богові, це ще не