Читати книгу - "Записки українського самашедшого"

Виборам підпорядковане все. Час, ресурси, закони, совість, переконання. Навіть осінні шкільні канікули, їх перенесли й ущільнили. Раз, що школи підуть під виборні дільниці. Два, що учителям ніколи, вони працюватимуть на дільницях. І взагалі, в такий високовідповідальний період не до дітей. Хай сидять дома.

Малий скачав з інтернету нову комп’ютерну гру «Хамське яєчко», і тепер вони грають з Борькою цілими днями і страшенно регочуть, коли вдається влучити в голову, що бігає на павучих лапках, ухиляючись від траєкторії яйця.

— Що з них виросте? Що з них виросте?! — мало не плаче дружина.

Друг пише з Каліфорнії, що син його уже грає на скрипці, читає Марка Твена в оригіналі. Нічого не розумію. Чи ми свого погано виховуєм, чи це вплив вулиці, школи? Він уже в третьому класі. Вони вже фанатіють, балдіють і тусуються. Борька не дуже й лідер, наш може дати йому фору. Кумир у них Менсон. Тримаються незалежно, дівчат ігнорують, вітаються за руку: «Здоров, братан!», «Прівєт, дружбан!» Називають одне одного — «конкретниє пацани».

Хто прихильник року, хто попу, хочуть створити ансамбль. Але розійшлися в поглядах на назву. «Бляхадраха» — щось подібне уже було. «Крейзі пеніс» теж було. Одні пропонують «Шухер-блін», інші «Сексдрекс», вибір великий. Зійшлися на назві «Дружбани», Борька вніс істотне уточнення: «Дружбанда».

Тепер бринькають на гітарі в під’їздах, наш Бетховен у них головний соліст. Але що він співає, що він співає! У музичній школі розучував менуети й сонатини, а тут бацає то «Стильного чувачка», то «Місісіпі-кля-кля-кля». Спасибі, хоч не перейняв у того кумира хіт «Убий свого батька!»

Не забезпечив я еволюцію. Мушу признатися, не забезпечив.

Боюся вранішніх дзвінків. Боюся, що раптом мій «Тореадор» покличе мене не в бій, а на Лівий берег. Все частіше провідую батька. Він дуже слабкий, у нього був інсульт, відібрало мову, тепер перекладачем у нього дружина. Забрала його вже з лікарні, сама доглядає, возить в інвалідному візку.

— На цій землі головне набутися разом, — каже вона. — Набутися разом,

Тінейджер цього року вже студент.

— На вибори підеш? — питаю без надії на відповідь. Але він, спасибі, таки почув мене крізь голоси природи і вийшов у реал:

— А коли вони будуть? 31 жовтня? Так це ж Геловін.

— І справді, як же я не подумав? Ніч на 1 листопада, ніч кошмарів, привидів і всілякої чортівні. Це що, випадковий збіг чи макабричний жарт Сатани — призначити вибори на таку дату?

Втім, у нас завжди політичний Геловін. Країною правлять привиди минулого. Мигтить червона свитка, рохкають якісь пики. Торохтять кості, літає одрубана голова. Гойдаються зашморги у котельнях, на соснах, на ручках холодильників. Налітають рейдери в чорних масках, як чорти з преісподньої. Круки корупції докльовують Україну. Блимають очима з трибун гарбузові голови. Пікірують під склепінням кажани, літають на мітлах кікімори. Лисої Гори не треба, у нас шабаш у Верховній Раді. Тіні минулого хапають за ноги майбутнє. Якийсь диявольський ілюзіон. Перевертні, упирі й вовкулаки. Як казав колись Опанас Заливаха, російські бєси сплелися з малоросійською чортівнею і віками творять веремію.

Карлики діловито обстукують і обплутують сплячого Ґуллівера.

То свіфтівський Ґуллівер напружив м’язи і розірвав те ліліпутське мотуззя. А наш український Ґуллівер, не знаю, чи зможе. Надто їх багато. І надто він звик бути обплутаним. Та й спить.

— Це не народ, — сказав мій знайомий Лев. — Це слухняне бидло.

Я його вигнав. Він спокійно встав і пішов. Мене дивує цей його спокій. Він навіть не образився. Образився я. За те, що мусив його вигнати. Більше він не дзвонить і не приходить. Навіть бажання побачити Ґламур не змусить його прийти. Гордий. Інвертований на пустелю.

Почуваюся препогано. Вичерпаність страшна.

Снилася мати, що вона лежала на землі і невтішно плакала.

Ось уже й почалися репресії. Тільки за радянських часів «воронки» під’їжджали вночі, а тепер налітають вдень «беркути» в чорних масках. Б’ють чобітьми у двері, вламуються, проводять обшуки. То наскочили на КиєвоМогилянську Академію. То хотіли закрити «Еру», тобто не саму еру, а поки що телеканал. Мені вже обличчя цієї влади — як зашкарубла підошва здоровенного чобота. Вчора брали штурмом приватні двері, сім’я тримала оборону, вимагаючи ордер. Ордер виявився не на того, яка різниця, до всіх дійде. Десь навіть пустили натренованих на вибухівку собак, знайшли тротилову шашку і наркотики. Що підкинули, те й знайшли.

Телеведучі прощаються: «До нових обшуків у ефірі!».

Лютує цензура. Власне, не цензура, а ті остогидлі всім темники. Годі знайти щось об’єктивне в газетах чи почути по телебаченню. Хіба що у малому віконечку сурдоперекладу, де телеведуча розказує правду мовою жестів для глухонімих.

Каналу чесних новин взагалі перекрили кисень. Вирубують цілі регіони, під його логотипом подають фальшиву інформацію. За 17 днів до виборів взагалі хочуть вилучити з ефіру, позбавили ліцензії на мовлення. А коли вже й заарештували банківський рахунок — тятива терпіння урвалася, канал розпочав голодування. Як ми тоді на граніті, з білими пов’язками на головах. Дружина дивиться на них і мало не плаче, ми згадуємо самих себе.

Журналісти збунтувалися. Телевізійники оголосили бойкот. Пишуть заяви про звільнення, протестують, вимагають права на професію. На знак солідарності з Каналом чесних новин оголошують велике мовчання.

Влада боялася каштанової революції, а сталася журналістська. І назріває студентська.

Молодь іде по Хрещатику і кричить: «Правди!»

А то взяли мітли, швабри й віники і метуть вулиці по всіх містах. Хочуть вимести цю владу, вона брудна.

А ще вважали молодь аполітичною. А вони одягли на ноги кайдани і гримлять ними по Хрещатику. Взялися за руки і скандують: «Разом нас багато, нас не подолати!» Над ними клекочуть помаранчеві прапори.

З’явилася молодіжна організація, називається коротко і ясно: «Пора!»

Бо таки пора.

Наш гарант, схоже, забезпечив собі наступника і по лінії ненормативної лексики. Навіть по телевізору можна було почути в його численних зустрічах з виборцями, як він старенького вчителя послав на три букви.

А що ж тут такого? У нас письменники матюкаються, а йому не можна? Може, це у нього й не лайка, просто він так говорить. Зовні він чоловік солідний. Кажуть, важкий на руку. Є чутка, що деякі його соратники лежать перебиті, а дехто навіть кастрований. Це, ясно, плітки і наклепи, але ж як не прислухатись до думки його прихильників-земляків? «Ну, хорошо, он бандіт, — каже якийсь парень з міста шахтарської слави. — Но он наш бандіт, пойміте!»

А що ж тут понімать, мать-перемать. От і підняли червону калину.

Останній штрих до свого