Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Дурість, — відповів Шатравка. — Я хотів мандрувати».
«Так це заради мандрів? Та в них купа своїх безробітних. Ти б там по смітниках лазив. Ось тому фіни тебе й повернули».
«Типова радянська дурепа», — подумав Шатравка, але сперечатися з нею було небезпечно.
«Це ще добре, що ви нікого не вбили дорогою, — продовжувала медсестра. — Мабуть тому, що нікого не зустріли».
«Що це Ви кажете? — обурився Шатравка. — Ми з братом такі люди, що курці голову відтяти не зможемо, не те що людину вбити».
«Ну, так вони би вас убили, це вже точно. В кіно шпигунів завжди вбивають на кордоні».
«То в кіно, — сказав Шатравка. — В житті все інакше. По-перше, ми не були шпигунами. А в кіно завжди навмисно створюють гострі ситуації, щоби було цікавіше».
«Ось! — сказала медсестра, — Ось твоя хвороба! Ти справді геть хвора людина. Ти нічому не віриш. Тебе лікувати треба. Ну, нічого, тебе вилікують».
Шатравка проклинав себе за те, що став сперечатися з медсестрою. Він був упевнений, що наступного дня вона доповість про їхню бесіду лікарям. Тим часом медсестра залишила Шатравку і звернулася до решти пацієнтів палати.
«Скоро ми побудуємо комунізм! — повідомила вона. — Ми й тепер живемо добре, у нас є все, і хліба вдосталь, не те що раніше. А коли побудуємо комунізм, то буде ще краще!»
Недоумкуватий Адам сказав: «Який комунізм? Скільки його треба будувати? Може, ми його взагалі не побудуємо».
«Побудуємо, Адаме. Ми побудуємо комунізм. Треба лише краще працювати. Тільки би війни не було».
Медсестра захвилювалася, в неї затремтів голос. «Імперіалісти, американці озброюються. Якби не вони, ми б уже давно побудували комунізм. Але що нам Америка? Тепер нам Китай погрожує. Та ми їх розіб’ємо! Німців ж ми розбили? Розбили!»
Дискусія розгоралася, Адам вискочив із ліжка, і вони з медсестрою стали обговорювати різні стратегічні питання, але Шатравці було вже нестерпно це слухати.
Єдиною розрадою для нього в атмосфері психіатричної лікарні була ніч. Впродовж багатьох місяців свого ув’язнення він бачив дуже схожі між собою сни. Йому снилося, що він перетинає кордон. За ним завжди гнались, і він біг щосили, знаючи — якщо його спіймають, то запроторять до спецпсихлікарні. В останній момент він опинявся по той бік кордону, і його охоплювало почуття невимовної насолоди. Але на цьому він прокидався і потім довго крутився в ліжку, намагаючись повернутися в цей сон.
Віктор Давидов, студент із Куйбишева, був заарештований за поширення забороненої літератури й відправлений до Інституту ім. Сербського в Москві. Там упродовж кількох тижнів ним займалася доктор Світлана Герасимова.
«Як Ваш настрій?» — питала вона.
«Не знаю, — відповідав Віктор. — Я все бачу в чорному кольорі».
«Це чорне — воно рівне чи з відтінками?»
Давидов раптом зрозумів, що вона намагається змусити його зізнатися в галюцинаціях, і пояснив, що «чорний колір» — це лише метафора.
Перебуваючи в Інституті Сербського, Давидов наполягав на тому, що є психічно здоровим, і все ж таки йому поставили діагноз «млява шизофренія». Потім його перевели до Бутирської в’язниці, де він ділив камеру зі злодієм, який, як з’ясувалося, лежав у Смоленській спеціальній психлікарні, тож розповів Віктору, що треба робити в таких випадках.
«Ти маєш визнати, що ти хворий. Це єдиний спосіб звідти вибратись, і що раніше ти це зробиш, то краще».
З Бутирської в’язниці Давидова перевезли до в’язниці в Казані, а потім — до Казанської спеціальної психіатричної лікарні. У в’язниці тюремники наказали йому поголити голову, а коли він відмовився, негайно затягли в якесь приміщення та вкололи аміназин і галоперидол. Це викликало в нього запаморочення, сильну спрагу і таку слабкість, що він не міг підвестися зі свого матраца в камері. Коли настав час переводити Давидова до лікарні, його довелося нести вниз сходами. Лікар, який приймав Давидова в психіатричній спецлікарні, зглянувся на нього. «Гаразд, — сказав він, — три дні відпочинку».
У цьому закладі лікування продовжилося. Давидову давали мажептил, і він знову занурився в напівсвідомий стан. Йому здавалося, що в його голові розгортається якийсь фільм. Здатність мислити критично зникла. Його свідомість зосереджувалася лише на тому, що він бачив перед собою: стіні, вікні, дверях, іншій стіні. Він намагався зупинити цей фільм і керувати своїми думками, але це було неможливо. Його пам’ять кудись поділась, і враження, створювані безпосереднім довкіллям, невпинно насувалися на нього. Він із жахом відчував, що втрачає розум.
Після двох місяців перебування в Казанській психіатричній спецлікарні Давидова привезли на вокзал у Свердловську.
«Куди мене везуть?» — спитав він в охоронця.
«До Благовєщенська», — відповів той.
Після виснажливої півторамісячної подорожі Давидов прибув до Благовєщенська — міста на кордоні з Китаєм. Його та ще чотирьох осіб забрали до лікарні.
Стіни в лікарні були вологі, а вікна в палатах вкриті памороззю. Давидова завели до довгого коридору, де через рівні проміжки за ґратами збиралися пацієнти, щоби подивитися на новоприбулих. Вони мали поголені голови й були одягнені в подерті піжами. Їхній погляд був байдужий, а обличчя під дією ліків перетворилися на дивні маски. Давидов зрозумів, що тут лікують ще сильнішими препаратами, ніж у Казані.
Через ґрати пацієнти запитували: «Звідки?»; «Чому?» Але їхні голоси були якимись невиразними. Давидов дивився на їхні пожовклі обличчя й холодні очі, і йому здавалося, що він потрапив на іншу планету.
У його палаті було ще четверо пацієнтів. Один із них чув «голоси», другий стверджував, що бесідує з птахами, третій був гіперактивним, четвертий — навпаки, відлюдькуватим. Спостерігаючи за ними, Давидов занурювався в дедалі глибший відчай.
В очікуванні бесіди з психіатром він вирішив не заперечувати своєї психічної хвороби. Огляд проводив В’ячеслав Белановський, головний лікар прийомного відділення.
«Ви вважаєте себе хворим?» — спитав Белановський.
«Так, звісно», — відповів Давидов.
«Чому?»
«Тому що лікарі в Інституті Сербського оголосили мене хворим».
Потім із Давидовим бесідували інші лікарі. Вони теж запитували, чи вважає він себе хворим. Він відповідав ствердно, і вони теж питали, чому.
«Бо я в лікарні», — відповідав Давидов, немовби констатуючи незаперечний факт.
За кілька тижнів він почав переконуватися в правильності обраної стратегії.
Спочатку йому не давали жодних ліків. Потім призначили невеличку дозу аміназину, яка виявилася стерпною. А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», після закриття браузера.
