Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спочатку Давидова призначили прибирати на кухні, а потім — шити фартухи в швейному цеху. Водночас він познайомився з іншими політичними в’язнями, які відмовилися визнати себе психічно хворими й через це зазнавали варварського лікування.
Єгора Волкова з міста Находка вперше госпіталізували в 1968 році за керівництво протестом робітників проти порушень в оплаті праці. Коли лікарі спитали Волкова, чи розуміє він, що є хворим, він відповів: «Ні, я не хворий, я політичний в’язень». Після цього Єгорова лікували майже безперервно. Йому давали тизерцин, галоперидол, аміназин, трифтазин. Він набув собі виразку шлунка та високий кров’яний тиск, але ніщо не могло примусити його визнати себе психічно хворим. Здавалося, що він більше не думає про волю, а прагне лише не здаватися.
У грудні 1981-го, після річного перебування в лікарні, з Давидовим поговорила головний лікар Валентина Тимофеєва.
«Скажіть мені — Ви розумієте, що Ваша колишня діяльність була результатом хвороби?» — спитала вона.
«Я не можу судити, я ж не психіатр».
«Але ж Ви мусите мати якусь думку?»
«Не маю жодної. В Інституті Сербського мені поставили діагноз “млява шизофренія”[5]. За такої шизофренії симптоми ледве помітні. Хворий не має жодного уявлення, хворий він чи ні. Це може визначити лише кваліфікований психіатр».
«Гаразд, облишмо питання хвороби. Скажіть, коли Ви займалися тією діяльністю, Ви вважали себе морально правим?»
«Якщо я був хворий, то те, що я робив, було правильним, тобто для хворої людини мої дії були звичайними».
«Ви збираєтеся повернутися до колишньої діяльності?»
«Ні, я не збираюся робити жодних божевільних речей».
У Благовєщенську Давидов провів ще один рік, отримуючи лише валіум, а потім його випустили. Ці два роки в Благовєщенську були незвично коротким терміном для політичного в’язня.
Дванадцятого грудня 1980 року Йосипа Терелю, українського націоналіста, викликали до кабінету полковника Бабенка, начальника Дніпропетровської психіатричної спецлікарні. Там на нього чекали сам Бабенко, лікар Неля Буткевич, завідувачка відділення, в якому лежав Тереля, та підполковник Капустін із дніпропетровського КДБ. Тереля провів у цій лікарні три роки в окремій палаті й лише нещодавно був переведений до загальної палати. Зараз вирішувалося питання щодо його можливого звільнення.
«Ви визнаєте, що Ви хворі?» — спитала Буткевич.
«Мене визнали психічно хворим провідні психіатри Радянського Союзу», — відповів Тереля.
«Ми це знаємо, — сказала Буткевич, — але як Ви самі вважаєте?»
«Так, як і провідні психіатри СРСР».
«Це не відповідь. Ми, мабуть, недостатньо Вас лікували».
«Нелю Михайлівно, Ви забули, в якому стані я був, коли прибув сюди в 1977 році. Це лише завдяки Вам я можу сьогодні так розумно відповідати на запитання».
«Всі пацієнти, — сказала Буткевич, — стверджують, що вони здорові. А Ви кажете, що ви хворі».
«Я кажу, що був хворий, але тепер, завдяки Вам, моє здоров’я покращилося».
«Скажіть мені, Тереля, — продовжувала Буткевич, — Ви правильно вчинили, коли написали протест проти арешту Руденка?»
«Я не пам’ятаю, — відповів Тереля, — я ж був хворий».
«А що Ви думаєте про зернове ембарго, запроваджене Картером?»
«Я не знаю ніякого Картера».
«Картер — президент США».
«Тоді я і поготів не можу його знати. Я Брежнєва бачив лише на світлинах, то як я можу знати Картера?»
«Але ж Ви і Ваша дружина надіслали Картеру листа щодо еміграції з політичних, економічних і релігійних причин. І що — допоміг він Вам?»
«Про той час, коли я був хворим, я нічого не пам’ятаю».
«Терелю, — сказав Капустін, — є рішення Вас звільнити. Як Ви до цього ставитеся?»
«Я гадаю, це нормально, — відповів Тереля. — Мене лікували. Це ж лікарня, а не тюрма».
«А Корчак каже, що ми кати й що він тут у в’язниці», — сказав Бабенко.
«Ми з Корчаком не завжди одностайні, — відповів Тереля. — Але якщо він такої думки, можливо, він усе краще розуміє».
«Йосипе Михайловичу, — сказав Бабенко, — Ви говорили, що Ви християнин, а не політик. Що Ви мали на увазі?»
«Лише те, що політика мене ніколи не цікавила і я завжди прагнув до Бога та любові».
«Але віра в Бога, — продовжував Бабенко, — це політика. Капіталісти будують на цьому свою агресивну зовнішню політику».
«Віра в Бога — це безглуздя, — додала Буткевич. — У науковій медичній літературі це називається масовим психозом».
«Про це я не знаю, — сказав Тереля. — А може, просто ніколи не читав».
«Авжеж, Ви ж не читаєте спеціальної літератури», — сказала Буткевич. — «А Ви знали, — продовжила вона, змінюючи тему, — що Плющ у канадській клініці і його там лікують?»
«Я не знайомий із Плющем і нічого не знаю про його хворобу».
«А Ваш друг Плахотнюк — він хворий чи ні?»
«Плахотнюк — лікар, він краще знає. Я не бачив його з 1972 року, а тоді він був нормальний».
«Насправді, — сказала Буткевич, — він більш хворий, аніж Ви».
«Вам відомо, — спитав Капустін, — що Ваша дружина передала на Захід інформацію, нібито ми тримаємо психічно здорових людей у психіатричних спецлікарнях?»
«Моя дружина теж радянський лікар, — відповів Тереля, — вона має власну думку».
«Ну, тоді Ви маєте сказати їй, що Ви хворі», — сказала Буткевич.
«Вона мені не вірить».
«А що Ви скажете про Сахарова?»
«Я з ним не знайомий».
«Ви знаєте, що Сахаров отримує гроші від ЦРУ і підриває міць нашої держави?»
«Ні, не знаю».
«Ви вірите радянській пресі?»
«Звісно, вірю. Я ж не хворий».
«Давайте без сарказму. Сахаров — ворог. Не думайте, що ми побоїмося і його сюди відправити. Просто влада чекає, коли він змінить свої погляди».
«Терелю, — сказав Бабенко, — Ви заявляли, що працюватимете над легалізацією уніатської церкви. А що Ви зараз про це думаєте?»
«Я не знав, що існує підпільна церква».
«Ви самі про це написали в західній пресі», — сказав Капустін.
«Мабуть, я був тоді дуже хворий».
«Гаразд, — сказав Капустін, — але Ви бажали також, щоб Україна була окремо».
«Я думав, вона і так окремо».
«Взагалі так, — сказав Капустін, — але Ви хотіли відокремити її від Росії».
«Я перепрошую, — сказав Тереля, — але всі республіки входять до складу СРСР як незалежні утворення».
«Авжеж, але що Ви думаєте про вихід України з федерації радянських республік?»
«Україна до цього не готова».
«Чому? — спитав Капустін. — Не той час чи не та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», після закриття браузера.
