Читати книгу - "Пірат"

Це єдина нагода розібратися з паперами. Коли він тут, у мене не так багато для цього часу.

— А вихідні ви коли-небудь берете?

— Авжеж. Коли декілька місяців тому ми були в Каліфорнії, я провів з сім'єю цілий тиждень.

— А з того часу? — наполягала вона. — Ви нікуди не ходите навіть у суботу й неділю?

— Навіщо? — запитав він. — Мені нічим не хочеться займатися.

— Ви б могли повечеряти в ресторані. Сходити до кінотеатру.

— Я краще попрацюю. Я не люблю займатися такими речами на самоті.

— А вам і не треба бути на самоті. В Женеві багато дівчат, які напрошуються на побачення.

Він засміявся.

— Дівчат багато скрізь. Та ви забуваєте, що я одружений.

— Мій батько теж одружений, та це його не зупиняє,— зауважила вона.

Він пильно подивився на неї, зважуючи наскільки багато вона знає.

— Є певні речі, якими вашому батькові доводиться займатися,— сказав він швидко. — Це його справа.

— Чи ж так? Про нього багато чого розказують.

Він мовчав.

— Багато чого розказують і про Джордану. — Вона глянула на нього з викликом. — Це також стосується справи?

Він холодно подивився їй у вічі.

— Завжди знайдуться лихі на язик люди. Більшість із них навіть не знає, про що базікає. Я дійшов висновку, що найважливіший внесок, який я можу зробити в справу твого батька,— нікуди не стромляти свого носа.

Вона засміялася.

— Тепер мені ясно, чому мій батько так вам довіряє. Ви — вірний йому.

— Він мій роботодавець,— сухо сказав він. — Я його дуже поважаю.

— А він вам подобається? — різко спитала вона.

— Так,— хутко і прямо відповів він.

— Навіть тоді, коли він не дає вам вихідних?

— Це моє право вибору,— відказав він спокійно. — Якщо я вважаю за потрібне не брати їх, то вже моя справа.

Вона обійшла ріг його письмового столу і поглянула на стос паперів.

— Гроші можуть купити багато, чи не так? — це було ствердження, а не запитання. — В цій системі ви такий же раб, як і всі.

— Єдиним кращим способом заробляти на життя, відомим мені,— відповів він по-арабському. — це мати багатого батька.

Він побачив у її очах швидку блискавку гніву і зрозумів, що попав у болюче місце.

— У мене немає... — вона опам'яталась і замовкла.

— У вас немає чого? — спитав він тихо.

Вона швидко потамувала свій гнів і осміхнулася.

— Нічого. Де ви так добре навчилися розмовляти арабською мовою?

— Вдома.

Вона була здивована.

— Я думала, що ви американець.

— Так і є,— всміхнувся він. — Мої батьки переїхали туди з Йорданії. Їхнє прізвище було Кхурейджі. Мій батько змінив його на Керрідж ще до того, як я народився, коли він відкрив свій перший ресторан. Він гадав, що американцям буде легше вимовляти «Дім Керріджа», аніж «Дім Кхурейджі».

— Вони ще живі?

— Ні.

— Чи їм коли хотілося повернутися додому?

— Так.

— Можливо, й добре, що вони не зробили цього,— швидко сказала вона. — Бо євреї все ще стоять на їхньому порозі.

Він мовчки подивився на неї. Справжня трагедія полягала в тому, що вони таки повернулися. Можливо, якби вони цього не зробили, то були б і досі живі.

Вона прийняла його мовчанку за згоду.

— Так завжди не буде. Скоро ми позбавимося від євреїв. Цього разу ми були близькі до цього, але нас зрадили.

— Хто?

— Дехто з наших людей. Люди, які думали лише про свої власні кишені, про свою власну владу. Якби вони нас не зупинили, ми б загнали євреїв у море.

— Я все ще не знаю, хто ці люди.

— Взнаєте,— сказала вона, раптово роблячись таємничою. — Дуже скоро. — Вона посміхнулася і змінила тему: — Хочете, я зварю каву?

— Це дуже люб'язно з вашого боку. Та я не хочу наражати вас на клопоти.

— Ніяких клопотів. Опріч того, я й сама б випила філіжанку. По-американському чи по-турецькому?

— По-турецькому,— сказав він, хоча більшу перевагу він віддавав каві по-американському.

— Добре,— мовила вона, рушаючи до дверей. — Я скоро повернуся.

Коли вона зникла, він з подивом глянув на двері. Дивна якась. Якби докопатися, що в неї на думці в дійсності. Він ліниво підняв зі стосу паперів наступну папку. Це був звіт, який Бейдр просив його підготувати по фірмі «Арабляльки Лтд.» Літери розпливалися, і він поклав його на стіл. Він був втомлений більше, аніж він те усвідомлював. Робота почекає, поки він вип'є каву.

Пройшла майже чверть години, коли вона повернулася з кавою. Коли він побачив її, у нього від здивування мало не одвисла щелепа. У неї таки був інший одяг. Замість постійних голубих джинсів на ній був білий халат із золотою оборкою, яка пробігала зверху донизу, повторюючи конфігурацію ґудзиків, які з'єднували поли. Спалахи її золотавого, засмаглого тіла, видимі крізь проміжки халату, свідчили,