Читати книгу - "Річки Лондона"

були геть божевільні й готові щось ламати. Я наблизився, наскільки це було можливо, до охопленого полум'ям «Міні» і з полегшенням побачив, що на жодному з його сидінь нікого не було. Беверлі обачно дала драла, і мені слід було робити те саме, але я відволікся, побачивши гелікоптер, що висів просто наді мною.

Гелікоптер означав, що центральне командування поліції взяло на себе безпосередній контроль. А це означало, що десятки офіцерів центрального командування під час вечірок, переглядів кінофільмів або побачень з коханими отримали термінові телефонні дзвінки від місцевих офіцерів, які відчайдушно намагалися позбутися відповідальності за будь-що. Я міг побитися об заклад, що центральне командування відразу збагнуло, що все йде шкереберть, а щойно бунт закінчиться, почнеться грандіозна музична гра службових розслідувань. І ніхто не хотів стати тим, кому не вистачить посади, коли музика зупиниться.

За іронією, саме ця думка відволікла мене настільки, що заступник помічника комісара Фолсом зміг непомітно наблизитися до мене ззаду. Коли він вигукнув моє ім'я, я обернувся й побачив, що він простує до мене. Його консервативний піджак (тепер, зблизька, я побачив, що він у тонку смужечку) не мав рукава та ґудзиків. Заступник помічника комісара був одним з тих людей, у кого на обличчі щось смикається, коли вони розлючені; на їх думку, вони зберігають крижаний спокій, але щось їх завжди видає. У випадку Фолсома це було сіпання лівого ока.

— Ви знаєте, що я ненавиджу понад усе? — гукнув він.

Я розумів, що він би волів говорити тихим зловісним голосом, але на його жаль бунт навколо був занадто гучний.

— Що, сер? — спитав я.

Спиною я відчував, як позаду мене палає «Міні» — Фолсом загнав мене в пастку.

— Я ненавиджу полісменів-констеблів, — сказав він. — А знаєте чому?

— Чому, сер? — я просувався ліворуч, намагаючись отримати шлях для втечі.

— Бо ви постійно скиглите! — сказав Фолсом. — Я став полісменом у 1982 році, за добрих старих часів, ще до «Акту про поліцію та карні докази», до Макферсона та оцінок служби. І знаєте що? Ми були лайном. Ми вважали, що розслідування просувається добре, якщо заарештовано хоча б когось, не обов'язково винного. Нам били дупи від Брикстона до Тотенгема, і чи ми, курва, зламалися? Ми навіть не були надто дорогими! Могли відпустити якогось мерзотника за дві пінти пива та пакет чипсів.

Він замовкнув і на мить на його обличчі з'явилося спантеличення, а потім його погляд зупинився на мені й ліве око сіпнулося.

— А ви, — сказав він, і мені не сподобалася його інтонація. — Як довго ви змогли б тоді витримати? Повна шафа екскрементів була б лише розігрівом. Скоріше за все кілька з товаришів відвели б вас убік і пояснили б — грубо, але дружньо — що вам тут не раді.

Я всерйоз думав кинутися на нього — що завгодно, аби він замовкнув.

— І не сподівайтеся, що ваш інспектор допоміг би, — сказав він. — Він не зміг би написати у своєму рапорті «расова дискримінація» без помилок, навіть якби той рапорт взагалі було написано…

Я удав, що кидаюся на нього, щоб він відсахнувся, а сам чкурнув праворуч, геть він палаючої машини та бунту. Це не спрацювало. Фолсом не відсахнувся; коли я пробігав повз нього, він ударив мене так, наче не рукою, а дошкою. Я впав сідницею на землю й переді мною постав надзвичайно розлючений старший офіцер, що збирався щонайменше побити мене ногами. І щойно він копнув своїм черевиком по моєму стегну — синець у вигляді підбора потім цілий місяць тримався — як хтось ударив його ззаду.

Це був інспектор Неблет, досі вдягнений у свій незручний кітель, але в руці в нього був дерев'яний кийок для застосування під час бунтів, один з тих, які в 1980-их заборонили через те, що вони були трохи смертоносніші за древко льодоруба.

— Ґранте! — сказав він. — Що тут, в біса, коїться?!

Я підповз туди, де на тротуарі долілиць лежав Фолсом.

— Відбулося непоправне порушення громадського порядку, — казав я, перевертаючи Фолсома в таке положення, щоб він оклигав. Моя голова досі боліла від його удару, тому я був не дуже обережний.

— Але чому? — спитав він. — Нічого ж не передбачалося.

Бунти рідко бувають спонтанні. Зазвичай натовп треба зібрати й спровокувати, і сумлінний інспектор пильно стежить за таким. Особливо коли його ділянка містить такий магніт громадської непокори, як Трафальгарська площа. Єдина хоч трохи правдоподібна брехня, що спала мені на думку — хтось атакував Королівську Оперу психотропним аерозолем. Але я вирішив, що ця версія створить більше запитань, ніж дасть відповідей. Не кажучи вже про можливе недоречне застосування війська. Щойно я наважився був сказати правду, що який привид-вампір керує всіма глядачами, аж Неблет раптом втелепав, кого саме він щойно вдарив по голові.

— Боже мій! — сказав він, сідаючи навпочіпки, щоб подивитися зблизька. — Та це ж заступник помічника комісара Фолсом!

Наші погляди перетнулися над тілом нашого старшого офіцера.

— Він вас не бачив, сер, — сказав я. — Якщо ви викличете швидку допомогу, ми можемо прибрати його з місця злочину раніше, ніж він повернеться до тями. Трапився бунт, на нього напали, ви його врятували.

— А яка в цьому ваша роль?

— Надійний свідок, сер, — сказав я. — Вашого вчасного втручання.

Інспектор Неблет суворо подивився на мене.

— Я помилявся щодо вас, Ґранте, — сказав він. — Ви маєте певні риси справжнього копа.

— Дякую, сер, — сказав я.