Читати книгу - "Річки Лондона"

Я подивився навколо. Бунтівники рушили звідси; як на мою думку, то по Флорал-Стріт до Площі.

— Де ТГП? — спитав я.

ТГП — це Територіальна Група Підтримки. Це такі хлопці, що їздять у фургонах «Мерседес Спринтер» і мають у своєму споряджені все, починаючи від шоломів і закінчуючи тазерами. У кожному районі кілька таких машин їздять навколо своєї території, особливо ввечері, а на випадок непередбачуваних подій напоготові були додаткові загони. Я мав підозру, що поточні події вважаються непередбачуваними.

— Їх розгортають на Лонг-Ейке та на Рассел-Стріт, — сказав Неблет. — Таке враження, що вони хочуть утримати бунт у межах Ковент-Ґарден.

З боку Площі почувся тріск, а потім радісні крики.

— А це що? — спитав Неблет.

— Гадаю, вони грабують ринок.

— Можеш викликати швидку? — спитав він.

— Ні, сер, я маю наказ знайти ватажка.

Коктейль Молотова має дуже впізнаваний звук. Якщо все зробили правильно, він видає «дзень — бах — вжууух»; останнє — то займання бензину, яке вас уб'є, якщо ви йому дозволите. Я знаю про це тому, що з Гендону не випустять, доки не проведеш веселий день, впродовж якого в тебе жбурлятимуть займистими пляшками. Ось чому і Неблет, і я інстинктивно пригнулися, коли почули удар об асфальт менш, ніж у п'ятнадцяти метрах від нас.

— Починається, — сказав Неблет.

Подивившись на південь, я побачив натовп правопорушників на перехресті Калвергей і Бау-Стріт. За ними я побачив відблиски полум'я на синіх шоломах і сірих щитах.

Мені досі треба було знайти Леслі, знерухомити її та відправити в лікарню, до доктора Валіда. Транспортних засобів для цього не бракуватиме, бо зараз до Ковент-Ґарден з'їхалися вже, напевно, половина лондонських карет швидкої допомоги. Отже, залишалося лише знайти її. Я вирішив припустити, що вона досі шукає можливість помститися Маклінові, який колись мав горілчану крамницю на Генріета-Стріт і був похований біля Акторської церкви. Це означало, що треба повернутися на Площу, з чого випливала, на жаль, необхідність або пройти крізь епіцентр громадської непокори на південь, або бігти вверх по Флорал-Стріт, присутність на якій бунтарів та інших халеп була непередбачувана.

На щастя, ті, хто займався реконструкцією Королівської Опери, подбали про те, щоб будівля мала багато виходів. Затримавшись лише для того, щоб побажати Неблетові удачі та потайки копнути Фолсома по гомілці, я побіг назад, у будівлю. А там треба було лише прослизнути повз каси та театральну крамницю й вийти на іншому боці Площі. Це було би просто, якби наразі хтось не грабував крамницю.

Велика скляна вітрина була розбита, осколками було вкрито виставлені на продаж відеодиски, торби з логотипом Королівської Балетної Школи та сувенірні ручки. Хтось вихопив з вітрини сріблясто-чорний манекен і жбурнув його в коридор так сильно, що той розбився об мармурову стіну. Зсередини чувся плач, який час від часу перебивався грюканням. Коли я крався повз вітрину, цікавість здолала мене і я зупинився біля дверей, щоб обережно зазирнути всередину.

Чоловік середнього віку сидів босий на підлозі крамниці, а навколо нього лежали сотні товарів у прозорих пластикових обгортках. У мене на очах він схопив один з пакунків, розірвав обгортку й вийняв звідти пару білих балетних туфель. Обережно, трохи висолопивши язик, чоловік спробував натягнути одну з туфель на свою велику волохату ступню. Не диво, що туфля виявилася для нього замалою, але він тягнув і тягнув за стрічки, доки не розірвав шов. Тримаючи зіпсовану туфлю перед очима, чоловік гірко заплакав. Коли він жбурнув це взуття геть і простягнув руку до іншої пари, я залишив його — про деякі речі краще нічого не знати.

Задній вхід до Королівської Опери знаходиться під колонадою в північно-східному куті Площі. Крамницю канцтоварів ліворуч було пограбовано, по бруківці до площі вітром несло клапті кольорового паперу. Праворуч мародери завзято грабували крамницю «Дісней», але магазин «Зроби ведмедика» чомусь уцілів, залишився оазою кольорового затишку. Схоже, більшість справжніх бійок відбувалися біля церкви, на західному боці, і я припустив, що саме там має бути Леслі. Я попрямував до критого ринку, розраховуючи дістатися під його прикриттям ближче до церкви. Коли я здолав половину цього шляху, мені хтось свиснув. Це був справжній, двома пальцями в рот, свист, який прорізав галас бунту.

З другого свисту я побачив його джерело. Це була Беверлі. Вона дивилася на мене з балкона другого поверху паба, а побачивши, що я дивлюся на неї, побігла до сходів. Я зустрів її внизу.

— Вони спалили мою машину! — сказала вона.

— Знаю, — сказав я.

— Мою чудову абсолютно нову машину! — сказала вона.

— Знаю, — сказав я і схопив її за руку. — Треба забиратися звідси.

Я спробував потягти її в напрямку Опери.

— Не можна повертатися тим шляхом, — сказала вона.

— Чому? — спитав я.

— Бо за тобою йдуть якісь люди, — відповіла вона.

Я озирнувся. Це знову були ті актори, а за ними йшли знайомі музиканти з оркестру, а потім ще якісь люди, вдягнені здебільшого у футболки — певно, ті, хто працював за лаштунками. Королівська Опера — заклад світового рівня, призначений для постановок найбільших опер в епічному масштабі, тож робітників сцени там було чимало.

— Боже мій! — сказала Беверлі. — Це Леслі?

Леслі проштовхалася з натовпу вперед, на ній досі було обличчя Панча. Вона підняла руку й трупа зупинилася.

— Біжи! — сказав я Беверлі.

— Гарна думка, — сказала вона, схопила мене за руку й потягла назад