Читати книгу - "Моє сторіччя"

які до них застосовувалися, — він би категорично радив своєму синові визначитися і стати на той або ж інший бік. «Але він мріяв про якийсь третій шлях…»

Мати й теща говорили мало і лише тоді, коли випадала нагода підкреслити їхню стурбованість долею онуків, а також нагадати про батьківські заслуги одруженого шпигуна. Мати дружини, за якою стежили як за дисиденткою, сказала:

— Обидвоє сиділи тут, на цьому дивані, разом зі своїми дітьми, ще кілька місяців тому. Усе було так добре… А тепер усе розвалилося…

Я й далі поводився стримано, як і належить досвідченому слухачеві. Ми пили каву та їли печиво, до речі, західного виробництва, від Бальсена. Я слухав про те, що розвал НДР не став для них особливою несподіванкою, але пережили вони це не без болю. Дивовижним було те, що син, він же зять, попри свою подвійну роль, чи навпаки — завдяки їй, вважав, що «нашу республіку» можна було реформувати, і до самого кінця відстоював реалістичність таких змін. Цієї ж думки дотримувалась і донька, вона ж невістка. У той момент, коли чільні керівники вже здалися, вона пішла би навіть на барикади задля соціалізму, який був «певного мірою демократичним». Усе це сприймалося лише як додатковий доказ наївності подружжя.

— Ні! — раптом вигукнув безробітний офіцер служби безпеки. — Причиною нашої поразки стала не опозиційна діяльність наших дітей, а ми самі.

Після невеликої перерви у розмові, коли доливали каву, я почув таке:

— Найпізніше у вісімдесят третьому — коли моя донька і мій зять у єдиному пориві (а це виглядало так) брали участь у створенні в Ґоті так званої «церкви знизу» — партія та держава мали би позитивно оцінити цей критичний імпульс і створити на його основі «партію знизу».

Після цього почалися самозвинувачення. І я — бо я також належав до згаданої «церкви знизу», хоча цього й не схвалювало церковне керівництво — зробив над собою зусилля, аби приховати відчуття тріумфу з приводу прозріння, хоча і пізнього, надто пізнього. Та потім фармацевт дорікнув офіцерові держбезпеки, відповідальному за роботу з кадрами, що вони занадто ретельно займалися зберіганням папок зі справами і через це віддали на поталу Заходу та його інституціям і так ослаблений народ республіки. І тесть інформатора погодився, що тут вони й справді прорахувалися. Вони не встигли вчасно знищити донесення та персональні дані — і таким чином захистити лояльних інформаторів, що діяли з найкращих міркувань, серед яких опинився і їхній син (він же зять). Про це обов’язково слід було подбати, бодай з міркувань ретельності.

— А як ви вважаєте, отче?

Я не знав, що їм відповісти, і тому сказав:

— Звісно, звісно. Але на Заході теж мали би розуміти, який годинниковий механізм закладений у бомбі на Норманненштрассе. Доступ до Головного управління з усіма документами годилося б на певний час закрити. Як мінімум, на двадцять років. Але Заходу, видно, самої лише матеріальної перемоги виявилось недостатньо… Навіть із християнської точки зору… Або для того, щоб захистити онуків, як у вашому випадку…

Після цього мені показали альбом із сімейними фотографіями. На деяких світлинах я побачив знамениту в останні роки дисидентку та її не менш відомого чоловіка, з бородою і меланхолійним поглядом. Між ними — діти. Родина на фотографії сиділа на тому дивані, де зараз сидять батьки дружини, дідусь та бабуся постраждалих онуків. Аж тепер я дізнався, що подружжя має намір розлучитися. Свати підтримували це рішення.

— Це правильно, — казали одні батьки.

— По-іншому тепер не вийде, — погоджувалися інші.

Потім усі разом подякували мені за те, що так терпляче їх вислухав.

1993

Якщо ти — лише рядовий поліцейський, то ти безпорадний і нічого не можеш із цим вдіяти. Тобто, не те щоб геть нічого, але ж іще кілька років тому — коли західний кордон був під надійною охороною, а наші правозахисні органи робили те, що обіцяли, а точніше — дбали про закон та порядок, — такого у нас не бувало, щоб відразу п’ятсот чи шістсот цих бритоголових, усі праворадикали, а деякі з них із бейсбольними битками у руках, готові без зайвих роздумів кидатися лупцювати, щойно їм привидиться бодай тінь негра. Тоді трохи нарікали хіба на поляків, що просочувалися через кордон і скуповували тут усе, що очі бачать. Але щоб справжні нацики — організовані в загони, з прапорами рейху, — ці з’явилися аж під кінець, коли вже й так ніде не було порядку, а наші керівники наклали в штани від страху. На Заході нацики були вже давно, там це вважалося нормою. Та коли почалося й у нас, ми, поліцейські, виявилися геть безсилими проти них, бо нас було надто мало і бракувало притомного начальства. Усе почалося в Гоєрсверді, далі — в Ростоку-Ліхтенгаґені, бо мешканцям не сподобалося, що надто близько до їхніх домівок розташували центральний пункт прийому біженців, скорочено ЦППБ, а поряд із ним ще й гуртожиток для в’єтнамців. Ну тут і почалося: «Усе — як завжди на Сході!», «Поліцейські просто дивляться крізь пальці…» Тільки це ми й чули зусібіч. Нас звинувачували у прихованій і навіть відкритій симпатії до бритоголових. А ось тепер — після того як минулого року в Мьолльні сталася пожежа з