Читати книгу - "Маг"

— Я ж був певний, що ви досі про все здогадалися.

— Звичайно, здогадався.

Він пронизав мене поглядом, який мав би спонукати мене повірити. Та я не піддався.

— З особистих причин, на яких не варто зараз зупинятися, я, хоч і ставлюся до Лілі не як до доньки, однак почуваю величезну відповідальність перед тим нещасним створінням, з яким ви провели нинішній день, — виголосив Кончіс, долив окропу в срібний чайник і повів далі: — Через неї, передусім через неї я приїжджаю до «Бурані» й усамітнююся. Я гадав, що досі ви це втямили.

— Еге ж, втямив… Певною мірою.

— Тільки тут бідне дитя може побавитися й дати волю своїм мріям.

— Ви хочете вмовити в мене, що вона божевільна?

— В медицині нема слова «божевільна», воно нічого не означає. Лілі потерпає на шизофренію.

— І уявляє себе вашою покійною нареченою?

— Цю роль я їй сам підсунув. Навмисно накинув. Шкоди ніякої, й Лілі грає собі на втіху. В дечому інші її ролі бувають не такі вже нешкідливі.

— Ролі?

— Почекайте хвилинку. — Кончіс вийшов і тут же повернувся з книжкою в руці. — Це звичайний підручник психіатрії, — пояснив він, гортаючи сторінки. — З вашого дозволу прочитаю уривок. «Одна з характерних ознак шизофренії — це формування галюцинацій, які можуть бути правдоподібні й логічні або ж химерні й безглузді». Лілі належить до першої категорії, — глянув на мене Кончіс і став читати далі: — «Ці галюцинації мають спільну рису — вони завжди стосуються самого пацієнта, часто містять елементи поширених упереджень проти певних форм поведінки й у цілому зводяться до манії величі або ж манії переслідування. Наприклад, пацієнтка уявляє себе Клеопатрою й вимагає, щоб усі підпорядковувалися її волі. Інша хвора вважає, що родичі змовилися її вбити, й інтерпретує невинні й приязні слова та вчинки відповідно до цієї фундаментальної манії». І далі: «У багатьох випадках манія не зачіпає обширних сфер свідомости. У всьому, що стосується цих сфер, пацієнт може видаватися напрочуд розсудливим і логічним навіть спостерігачеві, що знає про хворобу цього пацієнта».

Вийнявши з кишені позолоченого олівця, Кончіс позначив прочитане й простягнув через стіл розгорнену книжку. Весь час усміхаючись, я кинув оком на текст, а тоді — на нього.

— А її сестра?

— Може, ще тістечко?

— Дякую. — Я відклав книжку. — Пане Кончісе, а як її сестра?

Він усміхнувся.

— Ото ж бо, її сестра.

— І…

— Так-так, інші теж. Ніколасе, тут вона королева. Місяць-два ми всі достосовуємося до життєвих потреб цієї бідолашки.

Сказав це з незвичною для нього м’якістю й турботливістю. Мабуть, тільки Лілі могла розбудити в ньому такі почуття.

Я відчув, що з мого обличчя сповзла усмішка. Похитнулася тверда певність того, що режисер придумує нову дію спектаклю. Я знову всміхнувся.

— А до чого тут я?

— Чи й досі бавляться англійські діти в… як його… — Затуливши долонею очі, він згадував забуте слово. — Cache-cache?

Я зітхнув. Дуже добре пам’ятав, що той самий образ вжила в розмові зі мною Жулі. Хитра вродлива сучка й хитрий старий лис перекидаються мною, як м’ячиком. Цей загадковий погляд на прощання, це прохання не видати її, ці інші дивацтва… Я почувався одуреним і водночас завороженим.

— У хованки? Так, досі бавляться.

— Учасники цієї гри ховаються. Одному учасникові належить їх шукати. У тому й полягає забава. Той шукач має бути поблажливий. Не дуже спостережливий.

— У мене склалося враження, що це я в центрі уваги.

— Дуже хочу, любий приятелю, залучити вас до гри. Хочу, щоб ви щось та й почерпнули з неї. Не пропоную грошей, бо тим самим образив би вас. Але, сподіваюся, вам перепаде нагорода.

— Платня мене не цікавить. А ось про свого роботодавця мені таки цікаво дізнатися трохи більше понад те, що знаю.

— Здається, я вже казав вам, що ніколи не провадив лікарської практики. Це не зовсім так, Ніколасе. У двадцятих роках я відвідував лекції Юнґа. Нині вже не належу до його послідовників. Але психіатрія досі залишилася моїм головним зацікавленням. Перед війною в Парижі я трохи практикував. Спеціалізувався на шизофренії. — Кончіс ляснув долонями об край стола. — Хочете переконатися? Покажу вам кілька статей, які я опублікував у медичних журналах.

— Залюбки їх почитаю. Але не тепер.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Гаразд. Ніколи й нікому не розповідайте про те, що зараз почуєте, — просвердлив мене оком Кончіс. — Насправді Лілі зветься Жулі Гоумз. Чотири-п’ять років тому її випадок дуже зацікавив психіатрів. Це один із найкраще документованих випадків. Уже сам собою незвичайний, а унікальний тому, що в пацієнтки є сестра-близнючка без порушень психіки. По-науковому кажучи, вона може слугувати контрольним аналогом. Невропатологи й власне психіатри віддавна ведуть полеміку про те, що викликає шизофренію: фізичні й спадкові чи суто психічні аномалії. Жулі та її сестра як такі підтверджують друге припущення. Тому-то вони й викликали таке велике зацікавлення.

— Чи є доступ до цих документів?

— Колись ви їх прочитаєте. Тепер це тільки перешкодило б вам грати роль. Важливо, щоб Жулі вважала, що ви не знаєте, хто вона насправді. Якби ви ознайомилися з історією хвороби, то вам навряд чи вдалося б підтримувати таку