Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

неї зубами, ногами і руками, бо відчувають, що саме тут отой справжній Руський дух і лишився. Гордий, невпокорений, вільний! На відміну від імперського, загарбницького, трупного смороду, яким заповнений увесь їхній життєвий та інформаційний простір.

Бо що їм в тій Московщині робити, де «злой чечен» вже не на березі Терека точить свій кинджал, а в самій «першопрестольній» править бал, безкарно ріжучи просто неба баранів на «курбан-байрам», роз'їжджаючи на новеньких «Майбахах» та стріляючи у повітря з незареєстрованої зброї. І нема тому «чечену» (китайцю, буряту, мордвину, таджику, татарину) ліку, й краю нема, бо з самих глибин Азії постає могутня Східна сила, під навалою якої рухне, розвалиться старий трухлявий труп сучасної Раши, що тільки на продуктах органічного гниття, або простіше кажучи — трупному газі та болотному субстанті, що зветься нафтою, й підтримує своє зомбічне існування, множачи навколо таких самих «зомбі», що не бачать нічого й не чують, а тільки раз у раз, як заведені, повторюють нову вурдалацьку мантру «Руській мір! Таможений саюз! Руській мір! Таможений саюз! Православіє! Самодєржавіє! Народность! БЛЯ...»

Цивілізаційну війну програно! «Руській мір!» — смерть якого у «газовій голці», на якій поки що тримають Європу, а найбільше Україну — питання часу. Тому і бісяться, казяться, скаженіють, бо відчувають свій кінець. І, навіть, серед затятих «рашистів» (авторський термін, від англ. Russia (Раша), що означає сучасних росіян, які, перебравши на себе європейську цивілізаційну форму, по суті залишаються російськими імперськими комуно-шовіністами) зріє розуміння того, що усі зсудомлені оргазмічно-агонічні спазми, що їх витанцьовує сучасний путінський режим є суцільною машкарою, що має на меті приховати справжню розгубленість кадебістів від нерозуміння того, як же ж з цим усім багатонаціональним народом, що скуштував волі, талановитим і «просунутим» у інформаційних технологіях, вправлятися?

Б'ють, мучать, залякують, садять у тюрми, зваблюють «великим минулим...» Але то — не вихід.

Той, хто живе тільки своїм минулим, — не має і майбутнього. Та й сьогодення не має, а натомість якісь фантомні болі і зовсім старечі, маразматичні думки: «Ах, как харашо било когда-то».

І ще один невеличкий «ліричний відступ» на тему.

Ви знаєте, здається, я емпіричним шляхом дістався певного розуміння «загадочности вєлікой руськой душі», схильної то до раптових припливів неадекватної «вселенської» ніжності та любові, то аж до невмотивованих приступів агресії та дикунських витівок на кшталт «гуляєм, как в послєдній раз!»

Усе це свідчить, як кажуть психотерапевти, про нестійкість психосоматичної системи, або про захворювання, що зветься «рефлексивна самонавіюваність». Породжується вона постійним відчуттям страху смерті або покарання, непевності у майбутньому, відсутності структурованого мислення і найчастіше виявляється у підлітків або у людей, що скоїли якийсь злочин і приховують його.

Зважаючи, що «російській душі» у її усталеному імперському варіанті років більше ніж чотириста, то відразу відкинемо варіант з підлітковим віком і зосередимося на механізмі замовчування скоєного злочину. Оцей страх смерті або покарання за вчинений злочин (злочини) і є тим основним мотивом великодержавної руської душі, який призводить до того, що як і саму країну, так і окремих її представників (адептів «вєлікой руськой душі») кидає з боку в бік. Адже увесь дух Імперії просякнутий або смертю, або очікуванням покарання за злочини. Адже з самого дитинства дітям імперії втовкмачують в голову, що прийде час, коли держава накаже тобі «Вмерти за Росію-матушку!».

Так а навіщо тоді нормально жити, щось робити, щось будувати, коли в один прекрасний момент у тебе то все відберуть і накажуть вмирати за державу? Навіщо цінувати якісь цивілізаційні блага — порядок, культуру, традиції, виховання, коли «єсть только міг между прошлим і будущім — іменно он називається жизнь!».

Звідси і вся ця «нарванісгь» російських характерів, бажання нищити, душити, захоплювати, уся ця зверхність, нахабний тон, вперте бажання силою нав'язувати свою правду як єдино правильну цивілізаційно-культурну парадигму, одним словом, усе це великодержавне хамство і агресія — то лише намагання приховати свою внутрішню непевність, порожність і страх покарання за вчинені злочини. Як можна любити та поважати того, хто нікого не любить і нікого не поважає? Мова, звичайно, йде про російських великодержавних шовіністів!

І, якщо «малоросів» ще можна затягти до орбіти колективної відповідальності за гріхи імперії, то українців просто так за чуба не вхопиш.

Бо ми — сучасні українці — інші, у нас поки що нема великих гріхів і боргів у ментальному і духовному світі. Тому нам можна і треба вчитися починати жити з «чистого листа». Писати красиву історію красивої країни, а не плутатися у історичному лахмітті. Ми, українці, маємо вчитися жити «тут-і-тепер», жити щасливо, наповнено, яскраво!

І коли мене питають: «Чи готовий ти вмерти за Україну?», я кажу чесно: «На мою думку, минули часи, коли треба було вмирати за Україну. Настали часи, коли треба вчитися «жити за Україну». Просто впустити її в своє серце і жити собі та їй на щастя. Й поки житимеш ти — житиме і вона!

Так що я хочу жити і ростити своїх дітей без почуття страху і брехні, не називаючи чорне — білим, а злодіїв і брехунів — владою «від Бога». Я хочу, щоб мої діти вільно пересувалися світом, я хочу, щоб вони могли вільно говорити про те, з чим вони не згодні, вільно вчилися, росли, працювали — красиві, незалежні, європейські, освічені та культурні люди!

Саме за це моє покоління голодувало на граніті на початку 1990-х, саме за ці права і свободи ми виходили на вуличні акції «Україна без Кучми», саме за це ми стояли на Майдані у 2004-му.

Далі більше — саме за ці права, обстоюючи свою людську честь і гідність, виходили сотні тисяч росіян (саме «росіян», а не «рашистів») на Болотну площу та марші незгоди. А тепер нам намагаються втовкмачити, що ми це робили за 100 гривень (чи 300 рублів)