Читати книгу - "Скалаки"

Що мав діяти беззбройний Нівлт? Зв’язали його, мов якого злочинця, поклали на воза і відвезли до Градця Кралове.

Про Достала дійшла чутка, що він устиг втекти до Кладська, але де переховуєтеся, ніхто не знав.

Поки зійшов сніг, рана молодого Скалака майже зовсім загоїлась; а як зазеленіли дерева; строужненський священик звінчав Їржика з Лідушкою. На весіллі були бабуся молодої — Бартоньова, котру Ванєк перевів через кордон, сам Ванєк і Галіна. Весілля було тихе, просте. Старій Бартоньовій спершу вельми не подобалося, що її онука перейшла в «баранячу» віру, однак вона скоро примирилася з тим, знаючи Їржика та познайомившись із строужненськими людьми. Того урочистого дня всі не раз щирим словом згадували небіжчика Салакварду, на могилці якого вже пробивалася перша травиця.

Молоде подружжя жило дуже скрито. Відомо стало, що Уждяна та Їржика шукають, але із строужненських ніхто не зрадив молодого Скалака. Вони, перебралися до Буковіни, де Їржик за літо поставив хижку. Бабуся Лідущина пішла з молодятами, Ванєк теж не захотів розлучатися з ними. Жили вони не багато, але щасливо, в миру і злагоді. Їржик з Ванєком зробили два верстати й ткали полотно.

Ванєк часом ходив потай на чеську сторону і щоразу приносив якусь новину. Так вони дізналися, що Рихетського відвезли з Градця до Праги, де він нібито сидить у в’язниці на Малій Страні.

Молодий Скалак завжди нетерпляче допитувався, як там живеться людям та що чутно про панщину, але втішних вістей було не гурт.

— Цісарева послала генерала Валліса,— розповідав одного разу Ванєк,— щоб утихомирив усі ті заколоти. Бунтівників він настрахав карою, їздить із округи в округу, скликає всіх урядовців та хлопів і читає їм указ про панщину. Ех, не той то, що з золотим підписом... Деяка пільга буде, але не дуже велика.

— А як же люди?

— Мусять мовчати, налякані всі.

— Не справдились наші надії, не справдилися...— зітхав Їржик.

Невдовзі Ванєк приніс і веселішу новину. На коронних землях цісарева скасувала панщину, замінивши її грошовим податком. Опріч того, панам заборонили полювати де попадя й толочити селянський хліб.

Потім прочули, що Рихетського після довгого, суворого слідства відпустили додому, присудивши до двох років примусової роботи.

— От тобі й вольний...— зітхнув Скалак.— О, якби-то панам хоч крихітку його душі! А що про Достала чувати?

— О, той у них з-під носа втік!

* * *

Минуло шість років. Якось у неділю над обід, наприкінці літа 1781 року, в глибині Матерницького лісу спинились над потоком молоді чоловік і жінка. Чоловік, розглядівшись довкола, мовив:

— Позаростало вже... Ось тут можна пройти.

Його супутниця рушила за ним.

Скоро вони побачили вбогу хатину біля потічка.

— Ніхто тут після нас не жив, стежечка заросла. Зовсім розвалюється хатка... Тепер би в ній уже ніхто не сховався від грози та дощу.

Обоє стали на порозі темної пустки.

— Ось тут сидів твій дідусь, а отам тато, а отам, на горищі, я спала.

— А отут дідусь помирав... Скоро розвалиться хижка. А й добре, що тепер нікому вже не доводиться ліпити таких халабудок та ховатися в них. Ех, не діждались вони...

Лісовий потік вивів їх у поле. Ішли стежками, межами; аж пообідньої пори побачили «Скелю». Там хазяїнував тепер молодший Кропачеків брат. Вони зайшли до нового господаря. Той довгенько дивився на незнайомих, та нарешті вигукнув зраділо:

— Лідка! Скалак!

Потім запросив гостей до столу, став частувати.

— Отак-то, Їржику... Припало мені тепер сидіти на хазяйстві твого татка та твого, Лідко, дядечка Салакварди. Сердега!..

— Хай тобі бог щастить; ми прийшли тільки подивитись на свою стару домівку.

Поки чоловіки бесідували, Лідка вийшла надвір, спустилась по кручі вниз і опинилася у вільшнику. Халупка вже зовсім занепала, тільки дерева шуміли так само лагідно та кущі розрослися ще густіше. Сівши на камінь, Лідка задумано розглядалася навколо. За хвилинку вже й Їржик стояв біля неї. Обоє поринули в спогади.

Коли вони вернулися до хати, господар уже наготував їм приємну несподіванку — на столі лежали старі цимбали.

— Ой, цимбали! — радісно вигукнув Їржик.— А я так шкодував за ними, думав, пропали. Тоді мені їх були принесли з Плгова, але як ми втікали, то покинули їх.

— Візьми собі, це ж ті, що ти грав на них, як удавав юродивого.

— Та грав, грав,— зітхнув Їржик, — тільки мало що виграв. Дякую, пане-брате, нехай поки що лежать у тебе. Мені ще сьогодні треба у Ртиню, на рихту.

Надвечір того ж дня приємно вражений Нівлт стискав руки несподіваним гостям. Він за ці роки дуже постарів. Скалак розповів йому про всі події, що сталися після здобуття грамоти в замку, про втечу, смерть дядька Балтазара, про своє життя.