Читати книгу - "Небезпечне сватання"

насолод, віра їхня доходить до фанатизму. Сюневе, їхня дочка, підростаючи, дедалі чіткіше бачить суперечність між світом своїх батьків і тим, до якого прагне її серце. Зрештою, тільки Сюневе своїм коханням переборює впертість і нестримність Турб’єрна, яку марно намагається зломити суворістю його батько і яка мало не стала фатальною для хлопця. Образ Семуна, Турб’єрнового батька, який за своєю неприступністю і суворістю ховає добре, чуле серце, — один із найзворушли-віших у Б’єрнсонових оповіданнях. Він сам гарячий і запальний, але великим зусиллям волі гамує в собі ці небезпечні риси своєї вдачі. Любов батька до сина і глибока пошана сина до батька майже не виявляється в словах, а проте зображена в оповіданні так майстерно, що читач напружено стежить за їхніми стосунками.

Цим двом образам, задуманим як етичні взірці, протиставлені в оповіданні образи Аслака і Кнута Нордгауга, що дають волю своїм негативним, руйнівним нахилам. Демонстративна підступність Аслака отримує соціальне підгрунтя, коли він на весіллі в Нордгаугів розповідає історію однієї служниці та її відштовхнутого суспільством нешлюбного сина, яку читач сприймає як історію самого Аслака.

Оповіданням «Сюневе Сульбакен» Б. Б’єрнсон ввів у норвезьку літературу новий стиль прози, що справив великий вплив на всі наступні покоління норвезьких письменників. Надзвичайно скупий спосіб розповіді вражає своєю мистецькою простотою. Б. Б’єрнсон розповідає так, як розповідають селяни і як він сам чув у дитинстві. Це народна мова, прозора й чітка, як кожна усна мова. Він свідомо відмовляється від довгих складних речень і яскравих означень, характерних для романтичного стилю. Орієнтація на стиль народних казок і насамперед саг надає його героям історичного виміру. За образами простих селян вгадується людський тип давніших часів і давня традиція вислову думок та почуттів.

Плин розповіді у Б. Б’єрнсона ніде не відхиляється від самої дії, автор не перебиває його ні своїм коментарем, ні міркуваннями про якісь загальні проблеми, ні екскурсами в минуле. Єдиний відступ від основної дії — оповідання в оповіданні, що надає їй епічного розмаху й поетичної глибини. Герої твору схарактеризовані лише їхніми вчинками. Свої думки й почуття вони, як у сагах, виявляють діями і виразом обличчя. Мовиться лише те, що необхідне для сюжету і для розуміння подій. Так само мало розповідає письменник про зовнішність своїх героїв. Як у народному епосі, він дає тільки загальне уявлення про них, відмовляючись від докладнішої характеристики.

У багатьох оповіданнях Б. Б’єрнсона події змальовано з погляду дитини. Він був першим визначним письменником у норвезькій літературі, що взявся змальовувати дитячу психіку. Наївність і безпосередність світу дитячих уявлень надають цим його творам поетичної щирості, а вкраплені в них вірші, часто за своєю поетикою близькі до народних пісень, підкреслюють їхній ліричний тон. У норвезькому літературознавстві цей спосіб відображення дійсності називають «поетичним реалізмом».

Особливу роль в оповіданнях Б. Б’єрнсона відіграють картини природи. Часто зміни в природі віддзеркалюють психічний стан дійових осіб. Інколи письменник вдається до запозиченого в казках одухотворення природи. Класичний приклад використання цього фольклорного засобу маємо в першому розділі оповідання «Арне». Тут кущі й дерева вперто намагаються одягти горду голу скелю, а коли після багатьох спроб нарешті досягають вершини, то бачать, що там уже росте ліс. Ця картина — алегоричний вислів прагнення чільних діячів норвезького відродження спинити еміграційний рух до Америки. Розвиток капіталізму в Норвегії руйнував дрібні селянські господарства, тисячі колишніх жителів села залишалися без засобів до існування і виїздили за океан у пошуках кращої долі. Лише 1882 року, під час промислової кризи, з Норвегії виїхало понад тридцять тисяч чоловік, а з 1836 року, коли почалася еміграція, і до 1915 року — близько семисот п’ятдесяти тисяч. Це була величезна цифра, коли рахувати, що в усій Норвегії на кінець XIX сторіччя населення не досягало двох з половиною мільйонів. Країна знекровлювалась, бо виїздила переважно молодь, її основна продуктивна сила.

Б. Б’єрнсон оповіданням «Арне» закликає співвітчизників не залишати батьківщини, а якнайповніше використати її багатства, показати себе гідними спадкоємцями минулих поколінь. Він сподівався, що норвезькі селяни завдяки освіті навчаться краще господарювати, як навчився його герой Арне, і стануть провідною силою в суспільстві.

Проте з часом ідеалізований погляд на селянство поступається місцем у Б. Б’єрнсона реалістичному. Його надія на суспільний поступ, яскраво виявлена в оповіданнях «Арне», «Веселий хлопець» та інших творах цього періоду, потьмарилася. Досягнення науки перестали викликати в нього той захват, що викликали раніше. Найкраще свідчення цьому — оповідання «Залізниця і цвинтар». Воно посідає особливе місце серед творів письменника цього жанру. В ньому вже немає тієї поетизації селянства та його життя, що в попередніх творах. Тут ми вперше бачимо трохи скептичне ставлення до технічного і суспільного поступу. Щоб побудувати залізницю, колія якої має пролягти через цвинтар, потрібно переховати тих, хто там лежить, а це — наруга над мертвими, порушення вікових звичаїв і традицій. І хоч автор визнає необхідність змін, симпатії його на боці того, що відмирає в цій сільській громаді, на яку створення банку й пов’язана з ним спекулятивна гарячка справили нищівну дію.

Під тиском нових обставин селянство не виправдує тих надій, які на нього покладав письменник. Воно також піддається руйнівній силі капіталістичних стосунків.

У 70-х роках Б. Б’єрнсон перестає писати оповідання. Він обирає для своїх творів нових героїв і нові теми, звертається до нових жанрів. З-під його пера й далі з’являються вірші, він пише кілька романів, але справжньою зброєю в громадській і політичній боротьбі стає для нього театр. Його соціальні драми цього періоду торкаються найгостріших проблем тогочасного життя. Він змальовує партійний фанатизм буржуазних журналістів, що для своєї брудної мети використовують підступ і шантаж («Редактор», 1875), брехню і шахрайство фінансового світу, охопленого жадобою збагачення, характерною для епохи бурхливого розвитку капіталізму («Банкрутство», 1875), показує неспроможність монархічної системи і фальшивість її оборонців («Король», 1877), виступає за рівноправність жінок («Леонора», 1879; «Рукавичка», 1883).

Наприкінці 70-х років Б. Б’єрнсон переживає глибокий духовний злам. Під впливом критиків Біблії він пориває з християнством, у ньому прокидається цікавість до природничих наук, і він стає палким прихильником дарвінів-ської теорії історичного розвитку органічного світу. Наслідком цих його соціально-історичних і філософських пошуків стала драма-дилогія «Понад наші сили» (частина І—1883, частина II—1895), яку сучасна норвезька критика вважає вершиною останнього періоду його творчості. В першій частині драми Б. Б’єрнсон закидає християнству те, що