Читати книгу - "Слідами вигнанця"

136
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 100
Перейти на сторінку:
тиша.

Павел обмацав собі голову. Ніде не виявилось ні рани, ні навіть гулі, хоч біль ще й досі відчувавсь.

Павел вирішив лягти долілиць і виглянути в круглу продухвинку входу, що світлів над самою долівкою. Хотів з'ясувати, де він опинився: в селищі чи, може, в якомусь потаємному місці, обраному чаклуном або вождем навмисне для бранця?

Та щойно Павел поворухнувсь, як одяг на ньому раптом розсипався й перетворивсь на купку сивого м'якого попелу. За якусь мить на тілі Павлові не лишилось ані клаптика тканини. Він розгубивсь, по спині йому перебіг мороз. Павел простяг руку до своєї куртки, що лежала на долівці, та пальці вгрузли в тканину, мов у старе порохняве павутиння. Патронташ теж перетворивсь на купку потерті. Тільки набої дзвінко брязнули на втоптану долівку. Павлові чоботи стояли в куточку. Павел запхнув ногу в лівий чобіт, але чобіт раптом осів додолу чорною. павутинкою!..

Що відбувається в цій лихій хатині? Що воно за чортовиння? Павел підозріливо глянув на бінокль і невпевнено простяг до нього руку. Але бінокль був цілий і непошкоджений.

В хатині розвиднілося. З долівки здіймалась прозора пара. Раптом Павел уздрів неподалік входу якусь низку білого намиста. Підійшовши ближче й придивившись, він усе збагнув. То були терміти. Вночі вони сточили ввесь його одяг і всі речі. Але, як завжди, ці підступні комахи залишили недоторканним тонюсінький верхній шар тканини. Отже, на перший погляд річ здавалась неушкодженою, але варто було доторкнутися до неї пальцем, як вона розпадалась на порох.

Павел сів на долівку. Вся шкіра йому страшенно свербіла, неначе хто вкачав його в жаливу. Але це страждання ще було не таке нестерпне, як ота невідомість…

Минула добра година, коли за стіною раптом знову гупнули об землю списи, забряжчало мідне наруччя. Хтось сплеснув у долоні, й чиїсь кроки почалапали геть. Змінилася сторожа. Але підійшов ще хтось, Павел бачив крізь отвір лише чорні ноги, взуті у шкіряні верзуни й до самісіньких литок посмуговані мідними браслетами. Прийшлий раптом нахиливсь і заглянув усередину. Павел від несподіванки аж сіпнувся. То був уже літній негр з гострою борідкою, маленькими жвавими оченятами й плескатим носом. Волосся він собі позаплітав у безліч кісок, прищикнутих на потилиці кількома бамбуковими гребінцями. У волоссі яскріло барвисте пір'я. Вся зовнішність старого свідчила про те, що він є вождь племені.

Якусь мить обидва мовчки дивились одне на одного. Обличчя в старого не здавалось лютим. У зморшках навколо очей навіть ховалася лагідна усмішка. Він махнув рукою — мовляв, «іди сюди». Балканов виповз із своєї в'язниці. Навколо хатини стояв цілий натовп. З вуст в уста перекотився затамований гомін, і на всіх обличчях відбився веселий подив. Якийсь клишоногий тубілець підбіг до Павла й підперезав його шкіряним набедреником. Старий з борідкою стояв мовчазний і поважний. Своїм убранням він дуже різнивсь од решти тубільців. Усі були напівголі, з кількома пір'їнками в чубі й значно простішим наруччям та намистом. До того ж лише старий мав на ногах управно зроблені зі шкіри та пов'язані ремінчиками постоли.

Старий підніс угору спис і врочисто махнув ним, розтинаючи повітря. Озброєний натовп розколовсь навпіл, утворивши широкий прохід. Коли дідусь нахилив спис вістрям додолу, пролунав дружний вигук. Старий кивнув Павлові, щоб ішов слідом.


II

Балканов не поспішав. Тільки тепер він побачив, що був ув'язнений у величезному порожнявому стовбурі баобаба. Певно, хитрі гаубау не раз зачиняли в тій «в'язниці» ворогів свого племені й, не кивнувши пальцем, роззброювали їх…

Тубільці підходили до Павла, тицяли руками в бінокль і, кумедно витріщаючи очі, клали собі пальці в рот, висловлюючи в такий спосіб свій подив з незнайомої речі білої людини.

Селище лежало у видолку й мало дуже привітний та чепурненький вигляд. Посередині широчів майданчик, обсаджений навколо чагарником та кокосовими пальмами. За чагарями та пальмами півколом вишикувались хатини, а далі починався зелений вигін, усіяний квітучими жовтаво-червоними й кремовими кротонами та мімозами. На майдані тліла ватра, обіч лежали неподопивані кокосові горіхи. Перед хатинами сохли хутра, рябіли мережані рогожі. Вхід до кожної оселі зачинявсь або стяжкою кори, або ж дверцятами з бамбукових стебел, він був зроблений за метр від землі й швидше нагадував вікно. Поміж оселями гасала гола дітлашня. Зграйка хлоп'ят бавилась маленькими списами.

На південь від селища стриміла в небо рудувата скеля. Очевидно, десь там біг струмок, бо стежиною туди й звідти сновигали молодиці з глеками на головах. Проминаючи білу людину, вони зупинялися й допитливо дивились услід. У холодку лід хлібним деревом, поспиравшись на бамбукові ціпочки, сиділо кілька дідів. Вони жували бетель або попихкували люльками з довгими очеретяними цибуками й розмовляли між собою. Двоє чоловіків лагодили стріху на хатині. Поряд на траві сиділа купка дівчат та хлопців, які в'язали з листя кокосової пальми мати й подавали їх угору покрівельникам. Неподалік літній негр стулкою черепашки краяв лозиння виткого чагарника на тоненькі стяжечки. З тих стяжечок тубільці плетуть гарні браслети, які носять над ліктями та попід коліньми.

З-поза хатин вийшла ціла метка жінок. Вони з мотиками та якимись серпами квапились на вгороди, певно, сьогодні трохи припізнившись. Мотики та серпи не були схожі на тубільні: мали добре виклепане й трохи загнуте лезо.

Оце сільськогосподарське знаряддя та шкіряні верзуни на вождевих ногах свідчили за те, що тут таки живе біла людина, про яку гомонять племена навіть на узбережжі.

Тубільці уважно роздивлялись Павла.

Змащені пальмовою олією, настояною на духмяному зіллі, вони оточили його щільним кільцем і про щось галасливо гомоніли своєю незрозумілою мовою. Павел дослухався до кожного згуку. Хоч він знав уже чимало слів мови бігів та мопів і вмів уживати їх, але з вуст оцих людей досі не почув жодного знайомого слова.

Коли Павел слідом за вождем підійшов до купки хлібних дерев, з-за них вихопився молодий тубілець із перев'язаною рукою і, люто загарчавши та скреготнувши зубами, раптом щосили вдарив Павла головою в плече. Павел з несподіванки поточивсь, але втримався на ногах. Натовп гнівно загорлав на зухвалого юнака. Зупинившись, вождь сердито насупив сиві брови й щось суворо сказав. Кілька

1 ... 89 90 91 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідами вигнанця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слідами вигнанця"